Хто на «дембель», а Вадим Фіц їхав тоді у короткотермінову відпустку у рідне село.
«На війну повинні йти такі, як я, – підготовлені люди», – ветеран АТО з Волині
Вадим Фіц із села Сошичне Камінь-Каширського району багато років віддав військовій службі й тільки через скорочення армії в нашій державі на початку 2000-х опинився на «гражданці»
Ветеран АТО переконаний: з тих, хто з примусу («бо треба військкомату виконати план набору») потрапляє на передову, в кого нема належної бойової підготовки, толку мало.
«Узяв рюкзачок, спальник і поїхав на Рівненський полігон»
До знайомства з нашим героєм уже трохи знала про Вадима Фіца від очільниці Сошичненської ОТГ Камінь-Каширського району Світлани Сидорук. Говорила вона про нього як про депутата сільської ради, який активно включився в життя громади. І зазначала при цьому, що в чоловіка особливо загострене почуття справедливості. Мабуть, як і в усіх, хто воював: повернувшись додому, вони боляче реагують на все, що зветься «бюрократія». Тим часом бувають проблеми з елементарним – оформити документи, аби одержати гарантовані державою пільги. І тоді мимоволі постає питання: а за що я воював, був готовий поділитися останнім, навіть життя віддати?
— Я — людина за натурою військова, — розповідав уже при зустрічі Вадим. — На строковій був із 1991 року. Служив у Ростовській області, в Мілерово (не думав тоді, що ось так станеться — тепер звідти перекидають російську підмогу на Донбас). Потім пішов на контракт. Після навчання потрапив в артилерійську бригаду, що дислокувалася в Ковелі. А коли її розформували, я опинився на «гражданці». Повернувся в своє рідне село Сошичне.
Прапорщик із натурою військової людини, наступивши, як кажуть, на горло своїй мрії, і вдома знайшов для себе заняття — ремонтом техніки займався. Якось під час роботи, як розповідає чоловік, травму ока одержав. І коли у 2014-му почалася війна на Сході України, то його хоч і викликали повісткою у військкомат, але не взяли — медичну комісію не пройшов через ушкоджене око.
«Скоро мені поставили штучний кришталик, і хоч зір ще повністю не відновився, не чекав, коли мене покличуть, — добровільно пішов у військкомат».
— Але скоро, — пригадує Вадим, — мені поставили штучний кришталик, і хоч зір ще повністю не відновився, не чекав, коли мене покличуть, — добровільно пішов у військкомат. Я проти того, щоб в армію брали тих, хто не має ніякого відношення до військової служби. На війну повинні йти такі, як я, — підготовлені люди.
Тоді чоловікові було 42 роки. Як же мати сприйняла рішення сина? Коли про це зайшла мова, Вадим сказав:
— Я ніколи не був маминим синочком. І коли вона почула від мене, що йду служити, то не перечила, бо знала, що не зупинити, а лише промовила: «Це твій вибір». Хоч були, звичайно, і сльози, і гіркі слова відчаю: «Ти знаєш, що йдеш туди, звідки можна й не вернутися». Я знав. І йшов. Не хотів, щоб люди пальцями тикали: мовляв, ховається. До речі, на такі слова не ображався, бо розумів, чому так говорять: я повинен служити, бо досвід маю. А маму заспокоював: «Якщо мені на життя, то вернуся». І 15 листопада 2015 року взяв свій рюкзачок, спальник і поїхав маршруткою на Рівненський полігон. Уже через тиждень ми повантажилися в селі Любомирка, що неподалік полігона, і взяли курс на Схід України. А 25 листопада о третій годині ночі у складі трьох машин я в числі перших зайшов у зону АТО — це була Авдіївка.
Попереду — одинадцять місяців життя в окопах лише в цій гарячій точці, де воював пліч–о–піч із бійцями «Правого сектору», до яких пройнявся повагою, бо «це — справжні добровольці, які стали на захист України». А загалом Вадим Фіц відслужив тоді два роки.
«Найбільш боляче, коли гине твій підлеглий, бо тебе мучить, що не вберіг його»
Наша розмова — дещо сумбурна. При згадці про пережите на війні чоловік береться за мобілку, шукає пам’ятне відео і коментує побачене. А там — обгорілий танк після обстрілу, точніше те, що залишається від нього. На одному з фото — гармата з розірваним стволом… Спогад про командира — Людину з великої літери — Олега Громадського, який при укомплектуванні особового складу піхотного батальйону на 40 відсотків утримував лінію оборони з мінімальними втратами. Хоч, звичайно, війна є війна — вона забирала життя побратимів. Довго не наважуюсь про це говорити, але цього не оминути. Тож питаю і розумію, що зачепила болючий нерв. Чоловік, щоб приховати сльози, встає з–за столу, йде в інший куток кімнати, а коли трошки заспокоюється, то каже:
«Найважче було, коли загинув мій підлеглий солдат Роман Нетеса, бо тебе мучить, що не вберіг його».
— Я був і командиром взводу, і тимчасово виконував обов’язки начальника автомобільної служби… Прапорщик, а займав такі посади, бо офіцерів там не вистачало — вони не йшли на війну. Побратимів доводилося втрачати. Але найважче було, коли загинув мій підлеглий солдат Роман Нетеса, бо тебе мучить, що не вберіг його. Прийшов він, пригадую, у мій підрозділ десь у травні 2016–го, після «учебки». Ми його 19-ліття ще у вересні відсвяткували. Життя його обірвалося, коли були вже не в Авдіївці, а в Кримському. Молодий солдат, але мав сім’ю — дружина, маленька донька осиротіли…
Ці довгі два роки, поки Вадим був на Сході України, його мати Ольга Андріївна не розлучалася із мобілкою. А подзвонить — у трубці чує, як бахкає, і на серці неспокійно. Бо ж то син там, де щомиті підстерігає смерть.
«Якби ми з тобою, майор, сиділи п’яні під ларьком, зарослі, то нас би шкодували»
Бог милував Вадима. Він навіть поранення не мав, «тільки зо п’ять контузій». Добре знає, якими вертаються хлопці з війни. Адже, пригадує чоловік вичитане десь, американці дослідили, що в людини, яка пробула на війні 40 і більше днів, починається безповоротний процес зміни психіки.
— Перший раз я пробув у зоні АТО пів року, — зізнається наш герой, — і відчув, що мені потрібно хоч на декілька днів поїхати звідти. Командування пішло назустріч — одержав 15 діб відпустки…
Здавалося, про найболючіше вже поговорили. А виявилося, що ні. Є ще таке, що засіло скалкою в душі. Вадим розповідає:
«Коли я повернувся додому й отримав грошову допомогу від держави, то купив собі автомобіль. І знаєте, що почув від людей? А те, що пішов на війну гроші заробляти».
— Коли я повернувся додому й отримав грошову допомогу від держави, то купив собі автомобіль. І знаєте, що почув від людей? А те, що пішов на війну гроші заробляти. Є й такі, котрі пускають чутки, ніби я там взагалі не був, а машину «віджав». А я свій «Фольксваген Кадді» їздив до Луцька вибирати, як надумав придбати. Колись дорікали, що не йду воювати, а тепер — ось така «пісня». Мій односельчанин кіборг Саша Панасюк, який має таку саму машину, якось сказав мені: «Майор (такий позивний мав наш герой. — Авт.), от якби ми з тобою понапивалися, позаростали та ще покалічені були і сиділи під ларьком, то нас шкодували б, співчували: «Ой, біда у хлопців!» Видно, що так. Бо коли ти вижив, Бог дав тобі здоров’я і в тебе в житті щось виходить, то зовсім інші слова.
Сьогодні Вадимові 47 літ. Не можемо не зачепити делікатну тему його холостякування. Виявляється, у 36 років він був одружений, мав значно молодшу дружину, з якою, коли коротко говорити, не склалася сім’я. Чи хотів би зустріти свою половинку? Звичайно. Але, як висловився чоловік, людина ще тільки народилася, а їй уже Всевишнім написана доля. Прощаємося на тому, аби у цьому «письмі» знайшовся пунктик стосовно того, що досить уже йому бути самотнім.
