Навіщо були два місяці блокади, якщо коронавірус бере своє? Колонка Тамари ТРОФИМЧУК
Якби хтось запитав про моє внутрішнє домінуюче відчуття останніх місяців, то я б відповіла, що це подив. Відколи в нашій країні почався карантин, тільки те й роблю, що дивуюся. Спершу тому, що суворі обмеження вводилися, коли інфікованих було лише сто чоловік на день. (Зараз щодоби заражається уже під дві тисячі, але про другий карантин не йдеться, бо люди його просто не витримають). Дивуюся також тому, як вираховували пік захворюваності — скільки було мови про максимум інфікованих у неділю через два тижні після Пасхи. Сьогодні про таке ніхто й не згадує, а саме слово «пік» замінили іншим — «антирекорд»
Епідемія коронавірусу по–справжньому накрила Україну, і від цього, чесно кажучи, трохи не по собі. Зранку навіть страшно вмикати комп’ютер — щоразу готуєшся прочитати погані новини. Не знаю, чи є ще у світі країна, де після карантину хворих стало у два з половиною рази більше, як у нас?! Навіщо тоді були два місяці справжньої блокади, якщо зараз хвороба прогресує по повній і все одно бере своє? Так і хочеться сказати: правильно вирішили у Швеції і Білорусі, коли відмовилися від карантину, оскільки він докорінно нічого не міняє, а тільки робить людей безробітними і бідними.
Коронавірус наступає і, мабуть, зараз було б доречно вводити обмеження, але ж люди тоді просто не виживуть. Підтримувати їх держава не може і не хоче. Вона дбає тільки про «своїх», зокрема про силовиків, яким премії за роботу в умовах пандемії виплатила в повному обсязі. Порятунок інших потопаючих — справа рук самих потопаючих.
Та й не тільки від фінансових питань держава умила руки, а й від контролю. Зрозуміло, вірусу не заборониш заражати людей, але ж для таких ситуацій існують стримуючі фактори. Де нагляд за дотриманням масочного режиму, де перевірки закладів, де штрафи? Тим часом наші чиновники винними називають кого завгодно — погоду, мутацію інфекції, недотримання населенням правил карантину, тільки не себе коханих. До речі, третій пункт особливо цікавий, бо виникає запитання: а чому, власне, наші люди себе так несерйозно поводять? Відповідь проста: тому що влада не керує процесом. Вона тільки констатує факти на брифінгах і розводить руками: а що ми можемо зробити?
Людьми треба управляти і подавати приклад. А не демонструвати безпорадність, подвійні стандарти, вибіркове покарання.
Тому коронавірус у нас окремо, а держава окремо. Чиновники всіх рівнів втратили ініціативу і не знаходять нічого кращого, як назвати винними населення, кажучи: «Це ж наші люди, ви знаєте, які вони». Оті абстрактні люди і справді далекі від ідеалу. Масок не вдягають, рук не миють, не дотримуються соціальної дистанції. Але ж не тільки в них справа. Людьми треба управляти і подавати приклад. А не демонструвати безпорадність, подвійні стандарти, вибіркове покарання.
Нещодавно я стала свідком сцени, як у час пандемії контролюють транспорт. Близько десятої вечора стояла на зупинці біля міської лікарні. Було вже темно і потерпала, чи йтиме ще якась маршрутка, бо ж інакше доведеться добиратися пішки. На зупинці, крім інших, стояв поліцейський. Коли під’їхав довгожданий «Богдан», страж порядку зайшов у салон і запитав: «Громадяни, чи попереджав вас водій, що можуть їхати тільки сидячі?». Потім звернувся до шофера: «Ви знаєте про заборону перевезення стоячих пасажирів? Куди зараз їдете, в АТП? Ми будемо за вами слідувати і вже на місці складемо протокол». Вийшов, сфотографував автобус, сів у поліцейську машину з мигалками і цілу дорогу супроводжував маршрутку.
Що дала ця перевірка вечірньою порою, я не знаю. Сотні автобусів щодня курсують містом, наповнені більше чи менше. В години пік їдемо на головах один в одного, але контролю немає. А тут пізня маршрутка, фактично остання можливість добратися додому, і така пильність…
