«Майданутий – ​це діагноз білоруського людожера», – Юрій Андрухович

Прикриватися червоним хрестом для посилення жорстокості в репресіях — ​ознака зовсім уже кінчених, зовсім людоїдських і людоловських режимів. Червоний хрест навіть у розпал великих воєн є стопом для насильства. Далі — ​територія поранених, де насильницькі дії мають зупинитися: дайте лікарям виконувати Гіппократову клятву!

Пригадую, в січні 2014-го силовики в Києві почали практикувати набіги на лікарні, звідки десятками витягували до своїх арештів поранених на Майдані протестувальників. Часом навіть і не силовики, а якісь тітушки чи дідько вже знає хто — ​можливо, росіяни в цивільному.

Я тоді написав про це у своєму відкритому листі до закордонних колег і друзів, там були й такі рядки: «Ще одна характерна деталь: у лікарнях Києва поліційні сили влаштовують засідки на поранених протестувальників, вони захоплюють їх там і (повторюю — ​поранених!) вивозять на допити в невідомому напрямі. Звертатися до лікарні навіть випадковим перехожим, зачепленим несподіваним осколком від поліційної пластикової гранати, стало вкрай небезпечно».

Пам’ятаю реакцію Герти Мюллер, яка писала у відповідь: «Мені це нагадує кінець диктатури Чаушеску. В Тимішоарі багатьох опозиціонерів тоді розстріляли в лікарні. Очевидно, ця російсько-радянська практика збереглась і в Україні».

А куди поділася б! І в Білорусі, додав би я сьогодні.

Саме тому, крім інновації зі «швидкими» допомогами, все інше — ​як і в нас тоді: світлошумові гранати, скажені атаки беркутів, побоїща беззахисних, переламані кінцівки, розбиті голови, гематоми, черепно-мозкові травми, вибиті щелепи, пошкоджені очі, кров на асфальті, на тротуарах і повсюди. Але передусім — ​на руках злочинців, і її не відмити.

Лють, яка не піддається (як і в нас не піддавалася) жодному поясненню навіть у параметрах логіки того, хто командує цим кривавим парадом сили. Бо навіщо ж аж так?! Який сенс у цій звірячій непропорційності? Рука бійця не втомлюється гамселити навіть жінок, навіть дівчат, не кажучи про демонстративно беззбройних юнаків, демонстративно беззахисних у своїх футболках і шортах проти цих закутих у жорстке спорядження трансформерів. Самого тільки розгону їм замало: переслідування втікачів триває у провулках та дворах, поки не достануть кожного і не віддухопелять до непритомності. А блокування проїжджих автомобілів і витягання на розправу людей, що сидять усередині! А стрілянина гумовими кулями по спостерігачах на балконах, по вікнах! А стрілянина бойовими зарядами? Хоч, зауважимо принагідно, в нас режим почав застосовувати їх щойно десь із 20 січня, тобто десь напередодні 60-го дня протестів. Лукашенко ж — ​уже на другий день. «Бацька» більш ніж очевидно квапиться в пекло поперед усіх.

Насправді пояснення всьому цьому дикому біснуванню є, і його слід писати великими літерами — ​ЗАЛЯКУВАННЯ. За планом людожера, населенню (він вважає цю людську масу просто населенням) має стати гранично боляче і страшно — ​як за свій вибір 9 серпня, так і за те, що воно посміло вийти на захист цього вибору. Охоту до такого нечуваного й неочікуваного спротиву слід не роздумуючи, не панькаючись, відбити раз і назавжди. Саме так, відбити. Дуже точне слово — ​відбити. Разом із нирками, легенями, геніталіями, головами.

Погрузлий у своїй гротескній 26-річній президентурі, в розпусті (чого лише варті його гареми з білоруських модельок і місок!), в розкоші (цілих 18 резиденцій!), параної, розбещений абсолютною владою над «найлагіднішим народом Європи», він переступив усі межі, зірвався в піке, в пекло.  

У нас теж весь той час, усі три місяці, було більш ніж очевидне залякування. Але в нас бував і мільйон людей на Майдані.

І в нас була зима, яка дозволяла скористатись грубшим одягом, усіма його шарами і верствами, для сякого-такого захисту. (Мабуть, беркути тому й роздягали догола деяких бранців — ​щоб довести до абсолютної беззахисності).

Ще в нас були шоломи, ключки, палиці, коктейлі Грушевського, дерев’яні щити, а відтак і трофейні. Проте не все це з’явилося відразу. Тільки зима трималася поруч увесь час разом зі своїми відлигами.

Лукашенка ненавидить той наш Майдан до глибин свого тілесного низу, до жахного холоду на дні яєчок. Більше, ніж навіть Путін. Найбільше на світі.

Майданутий — ​це діагноз білоруського людожера. Він по-своєму інвалід Майдану, бо це — ​його невиліковна психічна травма, його розлад, істерія, паніка. Погрузлий у своїй гротескній 26-річній президентурі, в розпусті (чого лише варті його гареми з білоруських модельок і місок!), в розкоші (цілих 18 резиденцій!), параної, розбещений абсолютною владою над «найлагіднішим народом Європи», він переступив усі межі, зірвався в піке, в пекло.

Головним уроком Білорусі, що його незайво затямити в ці дні, хай стане такий: категорично не можна давати їм засиджуватись і обростати дедалі більшою владою, узурпуючи її рік за роком і шматок за шматком! Вони — ​російсько-радянські, з такими не жартують. Що довше вони при владі, то довший шлейф дозрівання до пекла тягнеться за ними. Нізащо не можна їх занедбувати, потураючи їхній спокусі, їхній претензії на досмертне, довічне, вічне панування.

Як своєчасно скинули Януковича! Ви уявляєте, що діялося б із нами всіма сьогодні, якби він тоді всидів?

Тому Майдан — ​наше все.

І тільки завдяки йому я маю велику надію, що через чверть сторіччя президентом цієї країни точно не буде який-небудь незмінний 67-річний Володя.

Юрій АНДРУХОВИЧ, поет, прозаїк, перекладач, есеїст, у колонці на сайті zbruc.eu