Отець Ігор каже, що до цього служіння його привів Господь.
Тернопільський священник, який сам чує й говорить, править жестами. Чи не єдиний у всій Україні
Він вивчив жестову мову, щоб розмовляти з нечуючою донькою
Ігор Шкодзінський чи не єдиний в Україні душпастир, який вивчив мову нечуючих і веде нею службу Божу для глухих у Тернополі. З її допомогою греко-католицький священнослужитель звершує літургію, проповідує Євангеліє, поєднує долі закоханих під час вінчання, приймає сповідь і навіть готує дітей до першого причастя. До цього незвичного служіння отця Ігоря спонукала його особиста історія — старша донька Настя не чує від народження. Спершу він надіявся на зцілення дитини, а потім зрозумів, що треба вчитися із цим жити.
«Щоб навчитися розмовляти з донькою, мусив вивчити мову нечуючих»
18 років тому у Шкодзінських народилася донька, за якою з часом батьки почали помічати, що вона не реагує на гучні голоси і звуки, а тільки пальчиком показує на те, чого хоче. Одного разу заради експерименту, коли Настя спала, вони голосно крикнули біля її ліжка. Дитина ніяк не відреагувала, і Шкодзінські зрозуміли, що з нею щось не так, треба звертатися до лікарів. Відвезли маленьку Настю до Києва в Інститут отоларингології. Висновок тамтешніх фахівців прозвучав, як вирок: у дитини уражені нервові центри, відповідальні за слух. Готуйтеся, що їй доведеться жити в тиші.
Спершу сім’я мешкала в селі у Бучацькому районі Тернопільщини. Там отець Ігор мав свою парафію, однак згодом родина була змушена переїхати в обласний центр, щоб Настя змогла нормально розвиватися, відвідувати дитсадок. У селі для дівчинки з вадою слуху не було ніяких перспектив, і батьки це чудово розуміли.
Перед своїм від’їздом сім’я планувала емігрувати до Канади, де б їхній дитині було набагато легше адаптуватися до життя. Однак Шкодзінським не відкрили візу.
— Знаєте, спочатку не вірилося, що це назавжди, — розповідає отець Ігор. — Думав: я священник і в Бога випрошу, він мене почує, моя дитина заговорить. Але доля розпорядилася по–іншому. Слух у Насті так і не з’явився. Спершу це було шоком, а далі прийшло розуміння, що треба із цим вчитися жити. І я зробив перший крок — почав опановувати мову жестів, щоб спілкуватися з донькою. Вчив її спочатку у спеціалізованому дитсадку «Колобок», де діє група для нечуючих дітей. Туди ходила наша Настя. Малюкам, а разом із ними і батькам, показували, як спілкуватися жестами. Там я опанував 50 таких рухів. Спочатку було важко — від незвички боліли руки. Аби запам’ятати, кожен жест малював у зошиті. Нині знаю їх 200, а всього існує понад 3,5 тисячі.
«Малюкам, а разом із ними і батькам, показували, як спілкуватися жестами. Там я опанував 50 таких рухів. Нині знаю їх 200, а всього існує понад 3,5 тисячі».
У дитсадку, а потім у спецшколі, де навчалася донька, отець Ігор побачив, що таких діток, як Настя, багато. Коли дівчинка доросла до віку першого причастя, священник подумав, що може спробувати підготувати до таїнства доньку та її ровесників. По допомогу звернувся до сестри–монахині зі Львова Анни Чоп’юк, яка добре знала мову жестів і перекладала богослужіння для нечуючих. Вона навчила отця Ігоря церковній лексиці для глухих. Так із благословення митрополита Василія Семенюка отець Ігор почав працювати з такими дітьми.
Перші уроки зі школярами давалися дуже важко, тому що священник не знав багатьох жестів, лише головні, але йому допомагали самі учні. Глухі діти виявилися напрочуд доброзичливими, охоче йшли на контакт, хотіли більше дізнатися про Бога, запитували, підказували невідомі слова. Вони полюбили отця Ігоря, який намагався розмовляти їхньою мовою. А він у той час думав, як непросто їм адаптуватися у суспільстві. Адже в Україні дуже мало навчальних закладів, де викладачі знають мову жестів. Сурдоперекладачі у нас, як і раніше, на вагу золота, не всі батьки намагаються вивчити мову своїх дітей. А їм так хочеться, аби їх почули і дали відчути, що їх люблять.
Обвінчав 10 глухонімих пар і охрестив двох немовлят
Після занять із дітьми отець Ігор звернув увагу на дорослих. Щотижня у неділю та під час великих свят почав правити службу мовою жестів у церкві Матері Божої неустанної помочі в Тернополі. Для зручності нечуючих вона скорочена удвічі. Враховуючи, що віряни мають постійно дивитися на священника і тому швидко втомлюються, літургія триває пів години разом із проповіддю. Але основні моменти в ній збережено.
Богослужіння відбувається за всіма канонами. Отець служить, як звично, але промовляння супроводжує жестами. Люди так само «співають», «читають» «Вірую» чи «Отче наш». Під час проповіді слова, які важко передати одним жестом, священник додатково роз’яснює і запитує, чи все зрозуміло. Парафіяни моляться, спілкуються між собою і розходяться. Дехто підходить до отця Ігоря спитати якоїсь поради чи щось уточнити. Сповіді глухих теж особливі. Під час цього таїнства головне — дивитися в очі один одному. Хоча інколи такі віряни йдуть до сповіді просто, щоб поговорити.
Богослужіння відбувається за всіма канонами. Отець Ігор служить, як звично, але промовляння супроводжує жестами. Люди так само «співають», «читають» «Вірую» чи «Отче наш».
Отець Ігор розповідає, що коли глуха людина, яка ніколи не була у церкві, вперше приходить до храму, найчастіше вона шукає підтримки не в духовних питаннях, а в життєвих. Адже проблеми у них такі ж, як і в чуючих. Тому священник рідко обговорює особисті теми, намагається не ставити зайвих запитань. Щоб у глухих парафіян виникла довіра, потрібен час і такт. Тільки за таких умов людина відкриє двері у своє духовне життя.
Перше богослужіння для глухих отець Ігор відправив ще у 2008 році. З тих пір обвінчав десять пар, охрестив двох немовлят із такими проблемами, проводив спеціальні навчання для заручених, які планують одружитися. Словом, надав увесь спектр послуг, як і для здорових людей.
За час служіння отець Ігор дізнався, що глухі мають колосальну інтуїцію. Приміром, маленька дитина, яка навіть по губах не дуже добре читає, може повністю зрозуміти зміст фільму без субтитрів. На жаль, щоденно в побуті ці люди стикаються з багатьма труднощами. Без сурдоперекладача вони не можуть звернутися до лікаря, пояснити, що з ними сталося. Більшість із нас не в силах допомогти глухим — надати їм елементарну підтримку на дорозі, в магазині, поліклініці. А як би полегшило життя, коли б ми знали їхню мову хоча б на такому рівні, як початкова англійська!
— Я пояснюю своїм парафіянам, що мови жестів не треба соромитися, адже вона така ж красива, як будь–яка інша, — каже священник. — Чомусь вони закомплексовані, стараються не розмовляти нею в публічних місцях. Пригадую, якось у тролейбусі запитав Настю, а вона показала: «Тихо, соромно, всі дивляться». Думаю, це через упереджене ставлення до людей із вадами слуху, а насправді вони такі ж люди, як і ми.
Наталка ЧОВНИК.
