Складаючи пазл. Колонка Наталки МУРАХЕВИЧ

Нещодавно було кілька днів, які минули під девізом «Сенсу нема ні в чому». Я озиралася на своє життя — ​і розуміла: все, що складаєш своїми рученятами, отой пазл з різноманітних шматочків, який своїм життям і вважаєш — ​занадто примарне творіння.

Не треба навіть ураганів чи цунамі — ​той пазл може розсипатися просто враз. Доля хитне терезами… Щось відбудеться в глобальному чи й не глобальному світі — ​і те, що ти робив досі, у що вкладав енергію і зусилля, відкладаючи щось інше на потім, відмовляючи собі у чомусь, а разом з усім цим — ​твої плани, твої сподівання, твої мрії, пов’язані з вигаданою стабільністю — ​зруйнуються.

А з іншого боку — ​чи так багато там чогось, за чим жалкуватимеш? Що важить насправді? Лиш те, в чому є любов. Те, про що можна розповісти Богу…

Чогось я впевнена, що момент, коли я бачу квітку чи метелика і завмираю від зачудування, — ​важливіший за якусь щоденну метушню. Осіннє сонце, запах листя, дощ. Музика. Усмішка рідної людини. Слово підтримки. Рука допомоги. Мовчання, яке — ​золото. Вчинок. Поцілунок. Нічний дзвінок — ​«поговори зі мною»…

Що важить насправді? Лиш те, в чому є любов. Те, про що можна розповісти Богу…

Ми постійно поспішаєм і ніколи не маємо часу. Ми тривожні. Ми відповідальні за все. Нас тримають якісь дивні капкани повсякденності. Іноді ловиш себе на думці, що якийсь сегмент нервової системи (серця, мозку, душі), який раніше відповідав за здатність насолоджуватися моментом, зараз ніби завмер. І дуже важко вмикається. Може тому, що ми його вперто глушимо?

Згадуєш, як це було класно — ​втекти з пар, сидіти на даху дев’ятиповерхівки і їсти фруктове морозиво — ​і думаєш: а що тебе стримує? Насправді — ​ніщо. Так, умовності і ритуальні танці. Ще, може, відсутність божевільного співучасника, з яким можна зараз розділити таку насолоду…

Скільки років я не бачила зірок — ​отак, щоб дивитися на них, гуляючи увечері? А чому?

Чому? Це ж запитання — ​у відповідь на «не поїхала в омріяний Париж, не впорядкувала «творчість» і ще добрий десяток «не»…

При всіх розкладах — ​завтра не моє. Просто я про це забуваю. Як і всі. Як би гарно, рівно і безгріховно не сунула я возик повсякденності — ​не причепить мені Бог за це іще одного життя, в якому я дозволю собі морозиво на даху і Париж…

А згадуватись та мати цінність потім будуть зовсім не оця робота і повсякденні клопоти, без яких, звісно, не можна… Цінне й справжнє саме те дурноверхе морозиво, зорі, спілкування з близькими людьми, батьками, дітьми, друзями, щирий сміх, відчуття щастя, яке переповнює тебе від того, що вони поряд… Ну, десь так.

Важить любов. Безвідносна. Коли ні від кого не хочеш більшого, ніж він може дати, і цінуєш кожну хвилину, яку він дарує… І твоя любов, яка просто — ​твоя любов.

Це все, може, трохи сумбурно. Просто іноді я про це думаю.

… А так — ​все, як завше.

Читайте також: пам’ятаєш, як я викликала дощ і він ледве не змив це місто?