20 років йшли до того, щоб почути «мамо» і «тату». Історія волинської родини
Про те, як у світі на двох сиріт стало менше і більше на одну щасливу сім’ю: Вадим і Тетяна Григор’єви, які живуть у селі Кременець Рожищенського району Волині, усиновили дівчаток–двійнят
«Щоб я даремно не ходив, скажи зразу, чи будеш моєю дружиною?»
Їхнє знайомство почалося із весілля рідні.
— Подивилася я на хлопців, які там були, — пригадує Тетяна, — і сказала сестрі, з якою прийшла: «Господи, що ми тут будемо робити?» Це питання виникло, бо молоді люди якісь дивні, як згадую, були. Той же Вадим: чуб кучерявий, обличчя все у веснянках, та ще й костюм зеленого кольору — як для якогось фестивалю гумору. І в перший день весілля ми з ним, вважай, не спілкувалися — хіба усмішками обмінювалися. А другого, як пішли до танцю, розговорилися, то вже були нерозлучні.
Усе–таки жінка переконана, що це любов з першого погляду. Вадим узяв її почуттям гумору — у будь–якій ситуації міг розвеселити.
— Ми почали зустрічатися у вересні 1997–го, — розповідає Тетяна. — А десь через місяць я почула від нього таке: «Щоб я даремно не ходив, скажи зразу, чи будеш моєю дружиною?». — «Побачимо, — відповідала. — Думаю, що буду».
— Їздили ми згодом на заробітки — в Росію, Польщу, — долучається до розмови чоловік. — Два роки так минуло. Я тепер кажу, що придивлявся, чи Тетяна хороша господиня. А якщо серйозно, то завжди, коли заводив мову про одруження, вона говорила, що треба ще трохи почекати. Мовляв, ще кудись поїдемо, заробимо грошей.
І нарешті Вадим почав діяти рішучіше. Він, зустрівшись із Тетяниною матір’ю, сказав: «Ваша Таня щось носом крутить. Але знайте, що я прийду у свати…» І прийшов. Сталося це на Великдень у
1999–му. 7–8 серпня того ж року було їхнє весілля. На перепійні гроші купили молодята земельну ділянку зі старенькою хатиною у Кременці Рожищенського району. На нейтральній території, як каже Вадим (він — із Рожища, а його дружина — з Копачівки). І ще років шість їздили на заробітки, збирали гроші на краще житло. І, дякувати Богу, зібрали — побудувалися.
«Це не спонтанне рішення — до нього треба було дозріти»
Згодом Вадим дійшов висновку, що досить мотатися по заробітках. У нього за плечима була строкова служба, спеціальність радіомеханіка — міг ремонтувати телевізори (і нині на цьому має якусь копійку). Влаштувався у пожежній частині міста Луцька і зараз працює у підрозділі, який обслуговує газодимозахисні апарати, з якими рятувальники йдуть боротися з вогнем. Тетяна ще декілька років час від часу їздила на заробітки, а згодом про завод «Кромберг енд Шуберт» дізналася. Пішла туди працювати. Чи думали, що вже пора народжувати дітей? З приводу цього Вадим каже:
— Ми знали, що вони у нас будуть, бо що ж то за сім’я без нащадків? Але спочатку, якщо відверто, нічого не планували — сподівалися, само собою все складеться.
Та вже і три роки минуло після весілля, а Бог діток не давав. Тоді і звернулися до лікарів. Тетяна, пригадуючи той час, розповідала:
— Лікування безпліддя дороге, та ми на це не зважали. Після того, як моя лікарка сказала: «Таню, не втрачай років — йди на штучне запліднення», я і на це зважилася, але спроба була безуспішною.
Водночас подружжя цікавилося й усиновленням. Навіть зверталися до служби у справах дітей у Рожищі: з’ясовували, як це реально зробити. Але тоді ще щось стримувало. Власне, те «щось» — це надія, яку давали медики на успішну вагітність Тетяни. Хоч зараз Григор’єви вважають: так Богом дано, що їхніми дітьми мали стати дівчатка, яких вони усиновили у травні 2018–го.
— На сімейній раді вирішили, — каже чоловік, — що далі тягнути нема куди, бо ж роки підганяють. Треба ще ж на ноги підняти своїх дочок. А взагалі це не було щось спонтанне — до цього ми мали дорости, дозріти.
«Ми тільки побачили своїх дівчаток і зрозуміли, що вони — наші»
Щодо самої процедури усиновлення, то, як зізнається подружжя, воно далося їм легко (хоч чули, що бездітні сім’ї мають багато клопотів — роками чекають «свою» дитину).
— Зібрали необхідні документи, — розповідає Тетяна, здали їх у службу у справах дітей, і за якийсь час до нас приїхала комісія, щоб перевірити наші житлові умови. На щастя, обставини склалися так, що дуже скоро нам запропонували двох сестричок–двійнят.
Ці малята від дня народження жили у Будинку дитини міста Луцька. Мати від них відмовилася, тож вони знали тільки казенний дім.
— Перший раз своїх дівчаток ми побачили 7 березня 2018 року, — розповідає Тетяна. — Їхали додому з думкою, що вони — наші. І 8 березня були в Луцьку, і потім — уже щодня.
Ваша Таня щось носом крутить. Але знайте, що я прийду у свати…
Чим запам’яталася перша зустріч? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:
— У Марійки чубчик стояв їжачком, а в Олі — кучері були, є і зараз. Геть, як у Вадима в дитинстві. Вона на нього і схожа, як дивимося фотознімки, де він маленький. Марійку я взяла на руки, Олю — чоловік. І відчуття було таке, ніби ми знаємо цих діток від народження. Дивувало, що й разу за годину–півтори не заплакали — наче так хотіли нам сподобатися.
Залишалися формальності — написати заяву в суд і чекати рішення. На це пішов місяць. Ще стільки ж минуло, поки вердикт вступив у силу. Весь цей час подружжя їздило до дітей. Пізнавали їх і себе поряд із ними у новій ролі — батьків.
— Потім я бачила й інших малят, — розповідає Тетяна, — які за статусом йшли на усиновлення. Але ловила себе на думці: якби повторилося, що треба вибирати, то це були б тільки Марійка й Оля.
14 травня Григор’єви приїхали додому зі своїми доньками. На Трійцю отець Василь їх похрестив.
До речі, рідні, друзі, як тільки дізналися, що Вадим і Тетяна беруть дітей, зібрали для малюків гарне придане. І ліжечка дали, і одягу стільки подарували, що не на один рік вистачить. Правда, те, що двох відразу взяли, вважають геройством. Хоч, виявляється, Григор’єви відразу писали у заяві, що хочуть усиновити двох діток. Начиталися в інтернеті про різні ситуації і постаралися запобігти несподіванкам. Адже коли у дитини є сестра чи братик, то їх розлучати не можна, то щоб уникнути проблем, тяганини, відразу були готові стати батьками для двох.
З трепетом чекали Вадим і Тетяна того моменту, коли почують «мама», «тато».
Ніби здогадуючись про нашу розмову, дівчатка, які граються тут же у кімнаті, демонструють свою прив’язаність до батьків. Їхнє «мама», «тато» прозвучало не раз. Розчулення викликає така картина: маленька Оля (та, що дуже схожа на Вадима в дитинстві) схиляє голівку і притуляється до великої руки тата.
І, нарешті, про дуже делікатне запитую: чи думає подружжя, що колись доведеться познайомити Марійку й Олю з їхньою біологічною матір’ю (тим більше, що з усиновлення вони секрету не роблять, про що свідчить і їхня згода на публікацію).
— А ми уже знаємо, що це обов’язково буде. Тільки всьому свій час. Нехай дівчатка трохи підростуть. Як дозріло наше рішення, що будемо брати дітей із сирітського будинку, так само має дозріти і питання про зустріч із жінкою, яка дала їм життя. Коли це буде, у який спосіб? Це вирішиться. В усякому разі в Марійки та Олі є двоє братів, сестра — ми тільки за те, щоб вони знали свою кровну родину.