Раділи за сина-школярика тато з мамою, зичила йому успіхів уся родина.
Бог подарував їм диво на ім’я Матвійко
Нині хлопчикові вже восьмий рік. Але його мама Наталія й досі сприймає появу свого синочка, як неймовірно чудову й особливу подію в житті. Уявіть собі, у 45 років вона вперше завагітніла і 7 місяців носила під серцем дитину, не здогадуючись про це. Ну а в рідному Свинарині Турійського району Волині люди тоді казали, що Данилюки заслужили у Господа радість батьківства
Більш як 20 літ ждали поповнення сім’ї
Дім Олександра і Наталії знайти було нескладно: їх тут усі знають, їхнє життя — на виду, бо не звикли критися від людей ні з прикрощами, ні з радощами. Наталія Павлівна — вчителька, її чоловік — електрик у сільгосппідприємстві. Їхній син уже закінчує перший клас. Поважний, розумний, справжній козак. У них добротний будинок, впорядковане обійстя. І атмосфера в цій родині щира, тепла, сонячна.
Наталія родом із сусіднього села. Прийшла в школу на роботу, припала до серця спокійному, серйозному, на 8 років старшому хлопцеві Саші, який став її обранцем. І було їхнє спільне життя гарним і світлим. Тільки лелеки чомусь обминали дім, хоча лікарі не знаходили цьому пояснення.
— За мною не було дівочих гріхів, і на здоров’я тоді не скаржилася. А завагітніти чомусь не могла. Жили ми із Сашиними батьками. І ніколи вони мені не дорікнули, що не зробила їхнього сина батьком, ніколи від них злого слова не почула, — тепло згадує про свекруху й свекра Наталія Павлівна.
Щоліта дім Данилюків нагадував піонерський табір, приїжджали на канікули племінники, потім уже їхні діти. Наталія любила ввечері, подоївши корову, наливати малечі у кружечки молоко, вкладати дітвору спати. Успішно справлялася з роллю багатодітної мами. Бувало, гостювало у них і по семеро племінників, і кожному вона була рада.
І батьків, як стали немічними, доглядала, і стареньких Сашиних тіток, які не мали власних дітей.
— Нас ніхто не змушував. Але ми самі з чоловіком порадилися, запрягли коника і привезли до себе батькову сестру. Потім опікувалися ще й сестрою мами–свекрухи. А як інакше? Лежачих, безпомічних залишити напризволяще? — не вбачає нічого героїчного в тому, що довелося чимало років присвятити опіці над рідними, Наталія Павлівна.
Зізнається, що за роботою, щоденними клопотами, турботами все більше віддалялася найбільша і найбажаніша мрія — стати мамою. У перші роки після заміжжя часто їздили до лікарів, до різних цілителів. Марно.
— Була ще молодою, як столичний спеціаліст оголосив присуд — менопауза, ранній клімакс. Нічого не залишалося, як змиритися, затамувати біль у серці, загасити надію. Тепер на сповіді через це я завжди каюся перед Богом, — не ховала сліз жінка, коли сім років тому ми побували в неї в гостях, аби почути цю щасливу історію.
«КОЛИ КУПУВАЛА ТЕСТ НА ВАГІТНІСТЬ, ЧЕРВОНІЛА, ЯК ДІВЧИНКА…»
— До 45 літ у мене вже назбиралося проблем зі здоров’ям: і зайва вага, і жовчнокам’яна хвороба, і загроза діабету. А тут ще й стала відчувати затвердіння в грудях. Під час обстеження в онкодиспансері пухлини не виявили. Лікар, поміж іншим, поцікавився: «А ви не вагітні?». Пояснила це своєю огрядністю. А вже потім, вдома, розмовляючи з мамою, задумалася: був же період, коли через 12 років «бабиного літа» відновилися місячні, а потім знову припинилися. Наступного дня поїхала в аптеку, щоб купити ліки, і випадково побачила рекламну листівку про тести на вагітність. Добре, що нікого поруч не було. Не знала, як і спитати, червоніла, соромилася, — пригадує Наталія Павлівна найсокровенніші моменти свого життя.
Їй, на той час уже солідній жінці, не випадало навіть думати про таке. Влітку робили ремонт у хаті, фарбувала підлоги, аж нудило від того ядучого запаху. Потім у сусідів було весілля, бігала з тяжкими каструлями, а вдома на городі могла й мішка на плечі взяти. Навіть на думку не спадало, що в її лоні могло зав’язатися нове життя.
У школі, бувало, іноді брав жаль, як зусібіч тулилася, горнулася дітвора. Усіх хотілося приголубити. Коли писала сценарії учнівських свят, для кожної дитини підбирала роль, нікого не могла обійти увагою.
Щовечора ділилася із Сашею новинами про своїх учнів. Про те, що у їхній хаті залунає дитячий сміх, здавна не говорили. Усиновити, взяти під опіку малюка з дитбудинку? Стримував страх, що прийомний син чи донька, до яких приростуть серцем, згодом шукатимуть рідних по крові батьків. Олександр намагався уберегти дружину від страждань і болю. А Наталія Павлівна, як розповідає, теж берегла свою половинку від переживань:
— Коли тест на вагітність дав підтвердження, Саші не сказала, щоб даремно не хвилювався. Пішла на обстеження. Лікар, який робив УЗД, чомусь не спішив із висновками, порадив їхати у Центр планування сім’ї до Луцька. Я цілий вечір удома плакала, злякалася: яка вагітність у 45 років, коли ровесники вже внуків бавлять. Саша думав, що знайшли у мене ще якусь хворобу. І лише коли обласні спеціалісти показали на моніторі апарата УЗД, що я справді ношу дитинку, зважилася зізнатися.
У ті непрості дні Наталія Павлівна пережила шок. Не знала, плакати чи радіти. Розуміла, що народжувати в такому віці, маючи цілий букет хвороб, — ризик і для самої, і для дитини. Але відступати було нікуди, лікарі з подивом констатували: другий триместр вагітності. Жінці через два тижні в декрет іти, а вона про це ні сном, ні духом не відала.
Усього 25 днів була «при надії»
— Коли з несподіваною новиною поверталася з Луцька, то хотілося кинути сумку і обома руками підтримувати живіт, де був мій синочок. Він стільки натерпівся через те, що я зовсім не прислухалася до свого організму. Тому дуже хвилювалася, чи все з маленьким добре. Навіть лікарі сказали: «Моліться, це єдине, що можна порадити в цій ситуації», — вкотре бринять сльози в голосі жінки.
Важко переповісти, що пережили у той час Олександр, якому було вже за 50, і Наталія. Аби нам легше було уявити це, жінка дала прочитати свій щоденник, який почала вести у найвідповідальніший період свого життя. Каже, нотуючи думки, викладаючи на папері свої тривоги, рятувалася від депресії. З дозволу Наталії Павлівни перегорнули сторінки «фронтового записника» разом.
…Молилася сама, потім пішла до синочка. Однозначно, він реагує на молитву, цифри на моніторі біля кювеза змінюються.
«…Саша дивно зреагував: «Це небезпечно для тебе?». Я не відразу зрозуміла, чи він радий. Але швидко навчився говорити у множині: «Я вас обох люблю…».
…У відділенні екстрапатології, де лежу «на збереженні», мені навіть подобається. Усі з животами, і мій великий живіт круглішає. Колись завжди хотілося його втягнути, почувалася товстою, а тепер ношу з гордістю. Уявляю, який буде фурор у селі. Але боюся комусь сказати, щоб не зурочити…
…Думаю, як назвемо синочка. Я хотіла б Матвієм, це ім’я наче ходить за мною. Саша не проти: як скажеш — так і буде. А мені треба, щоб він активно брав участь у всьому. Але партнерські пологи — то для нього занадто велике випробування…».
У щоденнику Наталії Павлівни — багато теплих і щирих слів про чоловіка, маму, сестру, родичів, колег, друзів, які підтримували, допомагали і морально, і матеріально. Жінку вже збиралися виписувати з відділення екстрапатології Луцького пологового будинку, де проходила обстеження. Почувала себе добре, планувала, як гарно проведе декретну відпустку, адже на носі — Новий рік, Різдвяні свята. Збиралася «виставляти» торт колегам з нагоди свого дня народження. Але вийшло так, що саме цього дня — 28 грудня — життя дитини в її лоні опинилося під загрозою, і якби лікарі терміново не зробили кесарів розтин, усе могло б закінчитися трагічно.
Поки крихітний синочок, який з’явився на світ менш як семимісячним, був у реанімації, жінка, оговтавшись після операції, виливала на папері відчай, біль, хвилювання. За 25 днів вона пройшла свій шлях до материнства. Дитинка була важка, недоношена.
«Розмовляла зі своїм лікарем Мирославою Йосипівною Зіберт. Вона сказала, що це, мабуть, Бог навів її на думку 28 грудня послати мене на доплер–тест, адже аналізи були добрі, я ні на що не скаржилася. Пояснила, що показник 9,6 при нормі 2 на доплер–тесті — це майже смерть дитини. Маленького ледь встигли вирвати з мене. Так і сказала. Ця розмова ще раз підтвердила, що Бог керує усім…
…Молилася сама, потім пішла до синочка. Однозначно, він реагує на молитву, цифри на моніторі біля кювеза змінюються. Худенький, безпомічний. Завтра — Святвечір, а ми не разом, синочок у реанімації, Саша — вдома, а я тут одна…».
У щоденнику — списки ліків, цифри — витрати на них. А ще — дати найважливіших подій: коли хрестили у реанімації Матвійка, коли розкрилися його легені, від’єднали катетер, коли перевели в неонатальний центр…».
«…Микола Миколайович Гнатів — лікар строгий, попередив, щоб не було сліз і паніки. На запитання Саші, чим ми можемо допомогти, сказав: терпінням, надією, молитвою. Марія, сусідка по палаті, «доїться» кожні 2 години, а я зціджую молоко краплями. Чаї не допомагають. Боюся, щоб не відправили додому, якщо я не годуватиму. Сестричка втішає, що є дітки ще важчі. Намагаюся не набридати працівникам реанімації. Вірю, що моєму Матвійкові там пропасти не дадуть…
…Сьогодні — 18 діб від дня народження синочка. Нам повідомили, що ми вже будемо з ним удвох, маленький самостійно їсть, дихає… Мене навчили, як брати його на руки. Лікар сказав, що Матвійко має «поселитися» у мами й тата на грудях, бо для недоношених діток дуже важлива близькість із батьками…».
І нарешті останній запис у щоденнику:
«Додому, додому! Вага Матвійка 2550. Микола Миколайович на прощання пожартував, щоб не забули його на весілля сина запросити…».
З того часу їхнє життя багате новими радощами. Вся родина хлопчиком не натішиться, кажуть, що клопотів із ним нема, росте здоровим і чемним. На сьомий день народження Матвій одержав від тата у подарунок омріяний телефон. І мама не перечила, тільки нагадала, щоб про книги не забував. Як не як, уже школяр…
