Оксана й Іван люблять вибратися на природу – на Любешівщині вона така чудова.
«Я хрестика Вані подарувала перед від’їздом в АТО, щоб беріг його»: неймовірна історія кохання подружжя з Волині
Ніхто, крім тебе Війна випробувала їхню любов найдовшою і найболіснішою розлукою. Тому коли Іван та Оксана Чесаки із Любешова, що на Волині, зустрілися через пів року перебування чоловіка на фронті, то не ховалися зі своєю ніжністю — поцілувалися і розплакалися, як діти
«Якщо нам судилося бути разом, то ніхто і ніщо не могло цього змінити»
— І я — любешівська, і мій Ваня, — сказала Оксана, коли мова зайшла про початок їхнього кохання. — Він прийшов у гості до мого сусіда, кума — той нас і познайомив.
До речі, ось так ніжно жінка називала чоловіка впродовж нашої розмови. А він, ніби підтверджуючи те, що це не задля гарної «картинки» для публікації, зауважив:
— Для мене Іван, то навіть незвично, грубувато. З дитинства я — Ваня, а Оксана ще сонечком може назвати…
Любов їхня — зі шкільних літ і випробувана не раз за п’ять років зустрічей. Про ці «випробування» жінка пригадує:
— Коли Ваня вступив у Львівський лісотехнічний інститут, а я у Луцький кооперативний технікум, то ми разів три з ним розходилися. Здавалося, назавжди.
З Любешова багато дівчат вчилися у Львові. З’являлись у нього нові симпатії. Приходжу на дискотеку, а він уже другу привів. Ясно, що після цього ми навіть не розмовляли. Та минав місяць–другий, Ваня знову мені телефонував. Мирились. А у 2000 році, у червні, помер мій тато. Ваня приїхав на канікули додому десь через тиждень після похорону. Я пішла подругу проводжати, і ми зустрілися з ним випадково у парку. Він мене обняв і сказав: «Тепер ми з тобою будемо завжди разом». Ваня знав, що таке без батька жити (залишився без нього ще раніше). Але то не жалість була до мене. Ні! Я знала, відчувала серцем, що він дуже любить мене. Тільки то ж молодість була, коли свобода — над усе. А, може, хтось і хотів мені дорогу перейти…
Як освідчувався Іван? Звичайно, були три заповітні слова: «Я тебе люблю!» (і зараз чоловік, як каже Оксана, часто їх повторює. Правда, додаючи ще «дуже, дуже»). Хоч де, за яких обставин це сталося, подружжя не може пригадати.
— Зате я добре пам’ятаю, — говорить чоловік, — як покликав Оксану заміж. Зрізав троянду вдома на грядці — моя мама вирощує квіти — і пішов на побачення до коханої. На стадіоні сиділи ми удвох на лавочці, і я запропонував Оксані стати моєю дружиною.
І ось заручини мають бути. Але вони декілька разів відкладались.
— Я вже говорила, — каже жінка, — що це на небі хтось проти нашого шлюбу. Перший раз дідусь мій помер напередодні дня, коли мали свати прийти. Другий — вже й не пригадую, що стряслось. А третій раз у день заручин Ваня поїхав по гриби і потрапив в аварію. І теж мова була, щоб відкласти сватання. Але він вирішив, що досить «підкоректовувати» наше життя. Одягнув костюм, взяв букет і прийшов до нас додому. Був побитий, добряче накульгував. Звичайно, погано почувався, тож довго не затримався, але заручини відбулися. Якщо нам судилося бути разом, то ніхто і ніщо не могло цього змінити.
«Живіть довго й щасливо і помріть в один день»
Весілля призначили на 10 листопада. Воно було велике — до 300 гостей зібралось. Особливо багато — з боку нареченого, бо родина чималенька. Любешівці дивувалися, як зараз пригадує Оксана, що ж це син директора лісгоспу (батько Івана багато літ це підприємство очолював) бере за дружину дочку конюха. Чому так? І тільки вони двоє знали про ті флюїди, які пролетіли між ними, про ті стріли Амура, які вразили у саме серце.
Що запам’яталося з того дня? З цього приводу подружжя в один голос відповіло, що збереглася скатертина, яка лежала на столі, за яким вони сиділи. А на ній побажання їм у день весілля від рідних, друзів. Вже трохи ті написи вицвіли, але ще можна прочитати. Зичили гості: «Жити довго й щасливо і померти в один день». І, звичайно, багато діток щоб народили — футбольну команду…
Любешівці дивувалися, як зараз пригадує Оксана, що ж це син директора лісгоспу (батько Івана багато літ це підприємство очолював) бере за дружину дочку конюха. І тільки вони двоє знали про ті флюїди, які пролетіли між ними.
— Мій чоловік, — говорить Оксана, — хотів, щоб у нас було принаймні четверо синів і дочок (як у сім’ях наших батьків). Стільки не маємо, а ось парочку — доньку Ірину і сина Станіслава — Бог послав.
А після вінчання, яке було у храмі села Зарудче, поїхали молодята на кладовище — на могили батьків. І тут, за словами жінки, природа показала свій норов: чорна хмара закрила небо, аж темно стало — ну прямо ніч о третій годині дня. А потім дощ із мокрим снігом пішов. Казали всі, що це добра прикмета — молоді будуть багаті.
Хоч манна небесна їм не падала з неба. Завжди обоє трудилися задля того, щоб сім’я жила достойно. Надходив час відпустки, і вони не на море їхали, а на заробітки. Іван — в Білорусь, на будівництво. Оксана на Київщині яблука збирала. Тож, бувало, один із них приїжджав додому, а другий уже був у дорозі. І виходило, що не бачилися по декілька місяців.
— Так складалося, що у житті нам не було кому допомогти, оскільки і в чоловіка, і в мене батько помер, — говорить Оксана. — Ми все самі: і хату добудували, в яку я прийшла в невістки, і обставили її.
«Слава Богу, що почув мої молитви, і Ваня повернувся здоровий»
Коли Чесаки їздили на заробітки і не бачилися по декілька місяців, то ще не знали, яка розлука їх чекає. 14 серпня 2015 року Івана мобілізували. Правда, не відразу потрапив на Схід України. Починав службу у районному військкоматі. А у грудні потрапив на Яворівський полігон, що на Львівщині. Новий 2016–й зустрічав вдома — із дружиною, дітьми (одержав десятиденну відпустку). Потім ще до лютого був у Яворові, а вже звідти потрапив у Мукачеве, в 128–му Закарпатську окрему бригаду. З нею у травні і на Схід України поїхав, у зону АТО. Ось тоді і почалася майже піврічна розлука Чесаків. Та ще й яка?!
— Спочатку я так плакала щодня, що очей не видно було, — говорить Оксана. — Дивилася телепередачі, чула про поранення, смерть і жахалася думки: яка це трагедія, коли війна забирає батька у малих дітей? Біля Авдіївки був Ваня. Перші тижні телефонував тільки у певний час. А мені забороняв набирати його номер. Я дуже переживала за чоловіка. Якби день не подзвонив, то, здається, не пережила б цього. Просила, щоб він хоч есемески писав, аби я могла прочитати і дізнатись, що в нього все добре. Скільки то безсонних ночей було?!
Слава Богу повернувся Ваня живий і здоровий. У минулому ті безсонні ночі в очікуванні ранку, коли він зателефонує і скаже, що у нього все добре. Я хрестик йому подарувала перед від’їздом в АТО — щоб беріг його. Мої молитви Бог почув.
Остання безсонна ніч була перед їхньою зустріччю. Але це вже інші переживання: на замовлення чоловіка Оксана варила його улюблений борщ із квашеною капустою, тушила гуску. А 22 жовтня, о 8–й ранку зустріла свого Ваню у Любешові, на автостанції. І хоч людей того вихідного дня тут було багато, не ховались вони зі своєю ніжністю — поцілувались і розплакались, як діти. Плакали від розчулення, що страшна розлука залишилася в минулому.
«Мирного неба над головою і рідної землі під ногами» — тепер це найперше і найважливіше побажання, яке при нагоді виголошує Іван Чесак. Він знає йому ціну. А ще переконався, що любов (якщо вона є!) у розлуці лише міцніє. Їхні з Оксаною почуття тільки загартувалися.
Читайте також: «І заявив матері коханої: «Я її все одно заберу ось так, у чому стоїть».
