НАСТОЯТЕЛЬКА ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ РІЗДВА ХРИСТОВОГО КНЯЖОГО ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО МАТУШКА МАРІЯ НЕ ЛИШЕ КОНТРОЛЮЄ ХІД РЕМОНТНИХ РОБІТ, АЛЕ Й ШИЄ І ПЕЧЕ ПРОСКУРИ...
НАСТОЯТЕЛЬКА ЖІНОЧОГО МОНАСТИРЯ РІЗДВА ХРИСТОВОГО КНЯЖОГО ВОЛОДИМИРА-ВОЛИНСЬКОГО МАТУШКА МАРІЯ НЕ ЛИШЕ КОНТРОЛЮЄ ХІД РЕМОНТНИХ РОБІТ, АЛЕ Й ШИЄ І ПЕЧЕ ПРОСКУРИ.
Алла ЛІСОВА
Тут – особлива аура. Навпроти через дорогу – костел Іоакима і Анни. Поруч – сліпучо-небесного кольору величний собор Різдва Христового, який, по суті, утворює єдиний з монастирем духовний центр. Дерев’яні риштування біля фасаду монастиря свідчать про те, що свята обитель поки що у стадії відновлення. Однак по акуратно сформованих клумбах, де зачаровують зір ніжні братики, а також численних дбайливих доглянутих кущиках троянд видно дбайливу руку господаря... Прочиняю двері святині, де все, здається, дихає старовиною. У коридорі в невеликому стінному виступі горить лампадка, яка відразу настроює на особливий лад, створює втаємничену атмосферу. Назустріч виходить молода миловидна особа. Це – настоятелька монастиря матушка Марія. Заклопотана, з шитвом у руках, вона не вельми в захопленні від візиту журналіста. Хоча запрошує присісти, сама розміщується поруч, не полишаючи роботи. Тут – дві поселенки. Крім матушки Марії, ще одна монашка на ймення Ніна, художниця, яка навчається майстерності іконопису. Відкрита обитель з 2002 року. Коли запитала, яким був до того її духовний шлях, почула у відповідь: - Про себе я не буду розповідати, бо це не основне... - Та мимоволі згодом обмовлюється: - У Печерському, потім – Михайлівському монастирях багато чого навчилася. Матушка Марія власноруч шиє необхідне для церкви, на престол, все облачення. Вручну і на машинці. З великим задоволенням пече проскури. Дивиться за чистотою і порядком, контролює хід ремонтних робіт. Каже, що працювала з дитинства, до цього привчили батьки – практично нема такої роботи, якої б не вміла. І тепер все знадобилося, бо доводиться слідкувати за тим, як ведеться ремонт. Адже монастир – у стадії відбудови. За кошти, виділені на ці культові споруди як пам’ятки архітектури, вдалось виготовити проектно-кошторисну документацію, частково зробити ремонт приміщень. Монастир Різдва Христового – єдиний повноцінно діючий жіночий монастир у православній церкві Київського патріархату в Україні. Тут є власна церква, щоденна служба Божа і монахині. - А що потрібно, - запитую, - аби він збільшився кількісно? - Потрібні час і воля Божа. Хоча головне в святій обителі – Дух. І я з однаковою великою повагою ставлюсь до всіх посельників, хто перебуває в монастирі будь-якої конфесії. Монастир – велика сила. І не так просто підняти з руїни те, що нищилось роками. Але місце, освячене і благословенне Богом, рано чи пізно виконуватиме свою місію... Матушка Марія мріє про той час, коли вона побачить рідну обитель такою, якою вона має бути - уквітчаною, затишною і теплою. Перші кроки до цього зроблені, але вони досить мізерні. - Вапняні стіни, дерев’яна підлога – наші предки майже 240 років тому саме таким, зручним для людей, зробили монастир. І я прагну, аби тут було мінімум всього штучного. А ще ж потрібен іконостас, я його бачу канонічним, православним, який, правда, коштує великі гроші, - ділиться планами настоятелька. Дещо зароблять самі монашки. Зокрема, у кіоску “Живописне джерело” продають свічки, духовну літературу, жертвують прихожани... Під час розмови до матушки підходить семінаристка з Луцької духовної семінарії, яка відбуває тут практику, доповідає, що встигла зробити. Матушка дає нові настанови. Мимоволі розмова переходить в русло виховання молодого покоління. Моя співрозмовниця зізнається, що пересилає чимало духовної літератури українською мовою для дітей на Східну Україну, звідки сама родом. - А чи підтримуєте зв’язки з рідними? – запитую. - В основному - по телефону, вітаю з великими святами. Вони ж звертаються переважно до мене тоді, коли в тому мають духовну потребу. Проводжаючи мене до брами, матушка Марія, ще раз окинувши сумним поглядом рідну обитель, мовила: - Проектанти говорять, що потрібно кілька мільйонів гривень, аби повністю відновити святиню. А ми в рік отримуємо по 200 тисяч... Та вже згодом оптимістично мовила: “Але як відбудуємо церкву – приїжджайте обов’язково”.
