Оце так!
«Давай наступного разу разом покричимо»
Петро – добрий чоловік, жодного разу навіть голосу на неї не підвищив. Та була у нього одна дивна особливість: щонеділі він кудись виїжджав на пару годин. Тож Лариса вже думала, чи не з’явилася у нього коханка. Куди ж він так систематично вчащає? І вирішила вона простежити за ним. У спільниці взяла сестру, в якої машина є
Опівдні Петро стоїть на зупинці й чекає транспорт, який курсує за місто. Автобус під’їжджає, він сідає і їде. Лариса із сестрою — вслід. Ось і кінцева зупинка. Петро йде в бік лісу. Вони тихцем — за ним. Чоловік стежкою, а жінки через кущі пробираються. Заглибившись у хащі, Петро озирнувся, видно, аби пересвідчитися, що довкруг нікого нема, і як почав кричати! Та так голосно, що навіть спокійні дятли перестали стукати своїми дзьобами …
Лунало його: «А-а-а-а-а…» і більше нічого. Злякалася сестра, а Лариса — то ще більше, адже скоро він приїде додому, і їй же з ним далі жити. Коли повернулися до міста, жінка, попрощавшись із сестрою, неохоче пішла додому.
Невдовзі приїхав Петро з трьома тюльпанами, чмокнув дружину в щічку і запитав:
— А вечеря ще не готова? Не починай, відпочивай. Я сам зготую.
Тиждень Лариса місця собі не знаходила, навіть про розлучення вже думала, згадуючи той дивний день. Настала неділя, і чоловік знову поїхав.
Коли повернувся, вона не втрималася і сказала:
— Я боюся тебе… Мені розповіли, як ти кричиш у лісі… Навіщо?
— Ларис, ти ж знаєш, яка у мене нервова робота, а енергію мені потрібно кудись дівати? Ось я раз на тиждень і їжджу в ліс, емоції свої вихлюпую. І, повір, допомагає. Давай наступного разу разом покричимо…
І тепер вони вже удвох їздили й кричали в лісі. Лариса теж стала спокійнішою. І жило подружжя в парі довго й щасливо.
