Вони прожили у шлюбі 44 роки.
«Приснися, будь ласка, якось гарно...»
Торік у Великодні дні світ побачила збірка листування нашого земляка політв’язня радянського режиму Євгена Сверстюка, який був родом із Горохівщини, і його дружини науковиці Валерії Андрієвської (обоє на фото). Листи були оприлюднені ще за життя пані Валерії, яка померла цьогоріч у травні
Український правозахисник, публіцист Мирослав Маринович листування цих двох людей назвав трикутником взаємопомічної любові. За його словами, є щось викличне й закономірне водночас, що високу приватну епістолярію врешті-решт надруковано. Викличне, бо лист – це завжди інтимність, а в таборі для в’язня листи – найсокровенніше таїнство. Тож і Євген Сверстюк шукав утаємничення (це в тих бараках, де кожен як на долоні!) і, як підпільник-радист у час Другої світової, потаємно настроював свій душевний «приймач» на певну хвилю і виходив на зв’язок: «Треба ж так – лише 15 вільних хвилин до 8.15 ранку я можу писати. Решта – не та хвиля».
А на тому кінці невидимого «дроту» інший «радист» ловить туж саму хвилю. «Ось і твій лист нарешті, – пише Валерія. – Для мене це – як ін’єкція живої води. Останній тиждень я вже зовсім було заснула, як риба на сухому, а тут уже знову стало цікавіше жити, я розправляю плавники і пробую бити хвостом».
Або таке: в оприлюдненні високого листування є своя виправданість, бо відходить людина у Вічність, минає певний час, і ти переконуєшся, що, кажучи дружині: «Вони ж (листи. — М. М.) мають сенс лише для Тебе», – Євген Сверстюк усе-таки помилився: таке високе листування має сенс не лише для адресатки, а й для всіх нас.
Ось і твій лист нарешті. Для мене це – як ін’єкція живої води. Останній тиждень я вже зовсім було заснула, як риба на сухому, а тут уже знову стало цікавіше жити, я розправляю плавники і пробую бити хвостом!
Євген Сверстюк писав до дружини: «Приходитиму у снах сам собою, з повагою до Твоєї високої, світлої істоти, з острахом, щоб не ранити, не внести дисгармонію, із завжди новою радістю, що в мареннях про рідну душу натрапив на Тебе, із сумом, що не зумів оберегти від травлі і пронести на руках».
Ледь не кожен політв’язень, розмірковує Мирослав Маринович, у своїх листах чи спогадах формулював – кожен по-своєму – ту саму думку, що її знаходимо в Євгена Сверстюка: «Я ж завжди розумів, що там усе складніше, клопітніше, важче, ніж у моїх умовах, де час завжди знайдеться, аби тільки злагодити з собою». Ця правда про рівноцінність страждань родин політв’язнів впізнається у таких рядках Валерії: «Цілий рік була тілом у стані вільного падіння, а тут раптом зачепилася за якийсь сухий сук, та й вишу. Не знаю, як надовго».Чи після табірного побачення з Євгеном: «І якщо в собачому холоді електрички я була мужньою людиною, бо всі мої почуття просто змерзлися, то тут мене взяв такий сум і такий жаль, і такий плач… Мабуть, це було те, що зветься «повнота існування». «Мені все сняться ваші прізвища на куртках. І раптом я згадала: так само ходять вчені на міжнародних симпозіумах. І в мене ж десь є значок із моїм прізвищем. Щоб можна було звертатися до людини індивідуально і поштиво, не зачіпаючи інших, то мені й полегшало».
«Валерія завжди трималася наче в тіні, щиро втішаючись славою чоловіка, – пише, аналізуючи збірку листування, Мирослав Маринович. – Проте ця книжка стала для мене несподіваним відкриттям і, сподіваюся, стане ним не лише для мене одного: Валерія Андрієвська блискуче володіла образним словом». І на підтвердження такий приклад: «Бачу «віщі сни»: в той день, як тебе відправили, снилось, що ти забіг додому по дорозі до поїзда. На хвилинку, таємно, весь в якихось кривавих бинтах. Мабуть, це просто ті передбачення, які є у тварин, у комах і навіть у якоїсь цибулі, котра знає, чи сувора буде зима і скільки кожушків треба одягти. Але все змінюється на гірше, і саме в тому місці, де починаємося ми. Приснися, будь ласка, якось гарно...»
Марина ЛУГОВА.
