«У вас, діду, три дні на збір речей…»

Проводжав старого Ілька і сивочолий отець Сергій. Плакав, мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати друга. Просто йшов і, ковтаючи сльози, просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив за свій вік стільки добра, що декому і трьох життів не вистачить...

Діда Ілька в селі кликали не інакше, як Святим. Старенький світився любов’ю до всього живого на землі. Його кишені завжди були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали його чарівником. Бо ж як інакше він міг знати і запам’ятати їхні імена і те, яку саме цукерку хто полюбляє?

Але не за це поважали його люди. Ще молодим одружився Ілько з Тамарою, хоч і знав про її недугу, а її донечку просто на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив малій гойдалки, карусель і гірку — ​справжню розкіш для сільських дітей. Любив малу Тетянку, як свою дитину, і нікому не дозволяв навіть натяку на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим із житлом.

— Байдуже, хто її батько. Я її виростив — ​вона моя донька.

Тамарі було п’ятдесят, коли з нею те сталось.

— Ну, що поробиш — ​життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд, — ​сказали в лікарні.

Тетяна в сльози:

— Це ж я всю молодість на догляд за немічною змарную. Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.

— Боронь Боже, сонечко моє! — ​заспокоїв доньку Ілько. — ​Вона моя дружина. Коли ми вінчались, то обіцяли бути разом у радості й горі, у здоров’ї і в недугах. Я буду з нею до кінця.

Так ось чому попросила на тебе хату переоформити. То ти, дитино, заздалегідь усе продумала!

Тетяна полегшено зітхнула. Допомагала Ількові фінансово, а додому намагалась приїжджати якомога рідше: терпіти не могла запаху і вигляду неньки. П’ятнадцять літ глядів чоловік свою Томочку. Ходив до церкви, працював на будові нового храму. Та й чи не в кожному дворі могли розповісти, чим він кому зарадив і виручив. Святий, що тут скажеш…

Коли стукнуло Ількові вісімдесят, на ювілей приїхала донька.

— Тетяно, — ​просить дід, — ​може, ти б мені помічницю яку найняла? Уже й очі, і руки не ті стали. Хай би хоч раз чи два на тиждень приходила, бо роки даються взнаки…

Глянула на старого якось здивовано і лиш непевно хмикнула, а вже за тиждень приїхала зі «швидкою».

— Я маму в місто у спецзаклад забираю, — ​розпорядилася. — ​У вас же, діду, три дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати…

Ілько отетеріло кліпав очима:

— Ти що ж, матір — у дім престарілих, а мене — на вулицю, під паркан?! Так ось чому попросила на тебе хату пере-

оформити. То ти, дитино, заздалегідь усе продумала!

— Три дні! — ​мовила зверхньо. — ​І не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли. Більше вам тут і не належить.

Ілька знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й не ходить ніхто. Зі старої груші його зняли…

Люди плакали і не могли збагнути такого вчинку. Кожен би радо прийняв його до себе. Нащо ж так?! Чому ж ні до кого не прийшов зі своїм болем?! Та й за хату можна було поборотися з Тетяною.

Та нічого не зміниш. Зітхають скрушно односельці і гадають, коли ж біля Ілька ляже його Тамара. Бо так, як він, ні любити, ні глядіти ніхто не зуміє…

Анна КОРОЛЬОВА

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.