Чи не в кожному дворі могли розповісти, чим він кому зарадив і виручив. Святий, що тут скажеш…
«У вас, діду, три дні на збір речей…»
В останню путь старого Ілька проводжало все село. Люди ридали від жалю за дідом і кипіли від обурення вчинком Тетяни. Якби не втекла ще вчора, точно поклали б її поруч з Ільком
Проводжав старого Ілька і сивочолий отець Сергій. Плакав, мов дитина мала, бо ж не міг за християнським звичаєм відспівати друга. Просто йшов і, ковтаючи сльози, просив Господа змилостивитись над дідусем, адже той зробив за свій вік стільки добра, що декому і трьох життів не вистачить...
Діда Ілька в селі кликали не інакше, як Святим. Старенький світився любов’ю до всього живого на землі. Його кишені завжди були наповнені ласощами для дітлахів, які щиро вважали його чарівником. Бо ж як інакше він міг знати і запам’ятати їхні імена і те, яку саме цукерку хто полюбляє?
Але не за це поважали його люди. Ще молодим одружився Ілько з Тамарою, хоч і знав про її недугу, а її донечку просто на руках носив. Водив і забирав зі школи, майстрував для неї найдивовижніші іграшки. Зробив малій гойдалки, карусель і гірку — справжню розкіш для сільських дітей. Любив малу Тетянку, як свою дитину, і нікому не дозволяв навіть натяку на те, що вона йому не рідна. Видав дівчину заміж і допоміг молодим із житлом.
— Байдуже, хто її батько. Я її виростив — вона моя донька.
Тамарі було п’ятдесят, коли з нею те сталось.
— Ну, що поробиш — життя. Ходити і говорити не зможе. Потрібен цілодобовий догляд, — сказали в лікарні.
Тетяна в сльози:
— Це ж я всю молодість на догляд за немічною змарную. Та від мене чоловік утече, якщо я її в хату отаку привезу.
— Боронь Боже, сонечко моє! — заспокоїв доньку Ілько. — Вона моя дружина. Коли ми вінчались, то обіцяли бути разом у радості й горі, у здоров’ї і в недугах. Я буду з нею до кінця.
Так ось чому попросила на тебе хату переоформити. То ти, дитино, заздалегідь усе продумала!
Тетяна полегшено зітхнула. Допомагала Ількові фінансово, а додому намагалась приїжджати якомога рідше: терпіти не могла запаху і вигляду неньки. П’ятнадцять літ глядів чоловік свою Томочку. Ходив до церкви, працював на будові нового храму. Та й чи не в кожному дворі могли розповісти, чим він кому зарадив і виручив. Святий, що тут скажеш…
Коли стукнуло Ількові вісімдесят, на ювілей приїхала донька.
— Тетяно, — просить дід, — може, ти б мені помічницю яку найняла? Уже й очі, і руки не ті стали. Хай би хоч раз чи два на тиждень приходила, бо роки даються взнаки…
Глянула на старого якось здивовано і лиш непевно хмикнула, а вже за тиждень приїхала зі «швидкою».
— Я маму в місто у спецзаклад забираю, — розпорядилася. — У вас же, діду, три дні на збір речей. Я хату продаю, нові мешканці скоро хочуть в’їхати…
Ілько отетеріло кліпав очима:
— Ти що ж, матір — у дім престарілих, а мене — на вулицю, під паркан?! Так ось чому попросила на тебе хату пере-
оформити. То ти, дитино, заздалегідь усе продумала!
— Три дні! — мовила зверхньо. — І не подумайте чого мого прихопити. Ви, як я пам’ятаю, до нас жити з одним чемоданом прийшли. Більше вам тут і не належить.
Ілька знайшли через два дні. Пішов старий у найвіддаленіший куток села, де й не ходить ніхто. Зі старої груші його зняли…
Люди плакали і не могли збагнути такого вчинку. Кожен би радо прийняв його до себе. Нащо ж так?! Чому ж ні до кого не прийшов зі своїм болем?! Та й за хату можна було поборотися з Тетяною.
Та нічого не зміниш. Зітхають скрушно односельці і гадають, коли ж біля Ілька ляже його Тамара. Бо так, як він, ні любити, ні глядіти ніхто не зуміє…
Анна КОРОЛЬОВА
