Борис Шевченко: «У мене двох однакових «вертушок» ви не знайдете. У чомусь завжди є різниця: або в конструкції, або в оформленні».
«Дон Кіхот» із Дніпра з вітряками не воює, а створює їх! (Відео)
Біля його будинку — десятки чудернацьких «вертушок», які вражають барвами і зачаровують формами, поміж кущів — кольорові інсталяції. Здається, що ви потрапили в казку або у фільм про Гаррі Поттера чи Алісу в Дивокраї
Насправді ж цей «зачарований двір» із «веселими залізячками» розташований у передмісті Дніпра, в селищі Ігрень, на вулиці Відпочинку. Тут мешкає 80-річний Борис Шевченко, якого сусіди називають фокусником і чарівником. Хваляться, що такого подвір’я ні в кого нема — пенсіонер перетворив його на Музей просто неба.
Борис Олександрович власноруч побудував більше 25 артвітряків, і всі різні. Кожен флюгер унікальний та має власну назву: прапорці, кулі, спіралі, реберця, келихи, півники, сонечка, ялинки, троянди і навіть молекула ДНК. «Найпростіші — із жалюзі. Були коліщатка, були жалюзі, от я й зробив. Назвав чарковими», — розповідає майстер. Деякі вітряки він обладнав іще й невеличкими двигунцями, щоб безвітряної погоди вони не стояли без руху.
Перший і найвищий — понад 12 метрів — пан Борис сконструював 10 років тому, коли вийшов на пенсію. Хотів освоїти зелену енергетику, самотужки побудував вежу й генератор. Та на заваді стала природа. «Живемо у низині селища, в яру. Досліди показали, що серед дерев нічого не виходить. Нема у нас такого вітру. Тож освітлювати хату не вдасться. Довелося від цієї ідеї відмовитися. А щоб щогла не пропадала даремно, я влаштував на ній вітряк для краси. Згодом став робити ще», — згадує Борис Шевченко.
Ідей у майстра ще багато, а вільного місця на подвір’ї майже нема, тож наступні вітряки планує встановлювати вже на вулиці. Борис Олександрович каже, що любить усі свої роботи, але впевнений, що найкращий проєкт попереду.
На виготовлення одного йде щонайменше тиждень. У складних випадках — до місяця. Підказки шукає в інтернеті чи на «мозкових штурмах» із друзями. Дизайн і креслення розробляє самотужки. Виготовляє все вручну в невеличкій майстерні біля хати. Навіть верстати збирає сам.
«Намагаюся додати у свої роботи щось особливе. Щоразу доводиться вигадувати, розмірковувати над тим, як зробити краще, домислювати, як воно працює технічно. То постійний творчий пошук! У мене двох однакових «вертушок» ви не знайдете. У чомусь завжди є різниця: або в конструкції, або в оформленні. Звичайно, нові образи шукати складно, але цим займаюся щодня! Весь сенс у тому, щоб працював мозок. От чого хочеться. Якщо я щось придумаю, то руками зроблю», — розповідає майстер. Хоч зізнається, що це справа нелегка: потрібно зігнути метал, розфарбувати, з’єднати всі частини, перевірити, як працює: «Звісно, треба знати механіку, аеродинаміку, щоб вироби могли обертатися від найменшого подиху вітру. Розуміти, які в нас вітряні потоки бувають, чи буде це працювати. Але то вже з досвідом приходить».
Матеріал потрібен міцний і водночас гнучкий, та ще й такий, який не іржавітиме. «Враховуючи, що в нас тут вітрів мало, доводиться робити дуже тонкі механічні частини, щоб вони хоч якось крутилися», — каже майстер. Найлегший матеріал — алюміній. Та він не завжди по кишені пенсіонеру. Тому Борис Шевченко виготовляє вітряки, як правило, з того, що під рукою. Сусіди, друзі приносять усе те, що вдома не потрібне. Навіть посуд та відра старі. «Усьому радий. Будь-якому шматочку металу. Аби підходило на вітряки, аби з вітром «гомоніло», — усміхається Борис Олександрович. Каже, що створює флюгери для душі, тож не хоче перетворювати своє захоплення на бізнес. Усі пропозиції продати якийсь із виробів пенсіонер відкидає, лише кілька подарував друзям.
Для нього це не просто хобі, а й тренажер для мозку, щоб не розслаблятися на пенсії. Адже пан Борис усе життя пропрацював інженером-електромеханіком у локомотивному депо. На роботі йому постійно доводилося щось винаходити і придумувати. «До цього майстрував телескоп, землерийну машину. Але найбільше мені припали до душі саме «артвітряки». Вони ж покращують настрій людям. Приємно дивитися, як перехожі зупиняються, усміхаються: розглядають мої «веселі залізяки», запитують про них. А дітям як подобається! Тішуся, що роблю добро бодай таким чином», — ділиться враженнями Борис Шевченко. Його будинок розташований поруч із місцевою лікарнею. «Вікна стоматологічного кабінету виходять на моє подвір’я. Лікарі запевняють, що пацієнти менше нервують, коли бачать мої вітряки. Дехто навіть без знеболювального під час лікування обходиться! А сусідка навпроти каже, що відпочиває, дивлячись на мої флюгери, і спокійно засинає», — розповідає майстер.
Артобійстя прикрашають не тільки дивовижні «вертушки», а й авторський паркан ручної роботи. Працював чоловік над ним близько трьох місяців. Всю огорожу пов’язує спільний сюжет — історія стосунків хлопця і дівчини. Кожна секція — один епізод із їхнього життя.
До речі, батько пана Бориса, який, на жаль, загинув на війні, був електриком. Він змайстрував синові чимало цікавих рухливих іграшок, які навіть струм виробляли під час руху. Вони стали справжньою гордістю Бориса Шевченка.
«Хочеться вчити молодь, дорослих людей створювати вітряки, але, на жаль, багато дивляться, радіють, та не кожен готовий витрачати сили на таку копітку працю», — бідкається пенсіонер. Мріє створити щось разом з учнями, яких чекає вже давно, щоб передати свою майстерність новому поколінню «підкорювачів вітрів». Ідей у майстра ще багато, а вільного місця на подвір’ї майже нема, тож наступні вітряки планує встановлювати вже на вулиці. Борис Олександрович каже, що любить усі свої роботи, але впевнений, що найкращий проєкт попереду: «Ну, є ще задумки. Скільки проживемо, стільки й народимо».
Ольга ВЕКЕРИК, за матеріалами: vesti.dp.ua, tsn.ua, suspilne.media, fakty.com.ua, 9-channel.com .
