У Німеччині банкір попросив у друга, якого знає 30 років, паспорт, щоб переконатися, що це він

Щоб зустрітися з нашим давнім німецьким партнером Клаусом, мені довелося проїхати 100 км до маленького німецького міста, у якому живе сам Клаус і розташований його завод.

Для цього місця з населенням 20 тис. осіб 67-річний Клаус – головний роботодавець і вкрай упізнавана людина.

– Алексе, я тебе запрошую на обід. Тільки можна ми дорогою заглянемо в мій банк? Треба оновити мою картку.

Зустріч було заплановано, і нас просто з порога провели в кабінет керівника відділення банку.

Виявилося, вони з Клаусом давні добрі товариші.

– Алексе, познайомся. Це Вернер, він керує цим відділенням майже стільки само, скільки мені років.

– Та облиш, Клаусе. Алексе, не слухайте його. Я з його сином до школи ходив. Тому знайомі ми лише років 30.

Далі. Вони якийсь час ще оформляли й підписували якісь форми.

– Так, Клаусе. Ну, ми майже все закінчили. Тепер для того, щоб видати тобі картку, мені потрібно впевнитися, що це ти. Можна твій паспорт?

– Так, будь ласка.

Я про себе подумав: дурня, навіщо йому паспорт Клауса. Він і так знає, хто перед ним.

Банкір:

– Чудово, Клаусе. А тепер зніми, будь ласка, маску з обличчя, щоб я переконався, що це саме ти.

Клаус мов нічого й не було зняв маску і показав другові-банкіру своє обличчя.

На цьому моменті я аж підстрибнув: «Е-е. I am very sorry. А що це взагалі щойно було?! Хлопці, ви тут що з глузду всі з'їхали? Ви щойно мені 10 хвилин розповідали, що знайомі 30 років, обговорювали дітей і сімейні новини. А тепер ви просите Клауса зняти маску, щоб переконатися, що це саме він сидить перед вами?! Are you joking?»

Ви щойно мені 10 хвилин розповідали, що знайомі 30 років, обговорювали дітей і сімейні новини. А тепер ви просите Клауса зняти маску, щоб переконатися, що це саме він сидить перед вами?! Are you joking?»

Банкір здивовано здійняв на мене очі:

– Так, Алексе. А що тут такого? Це правила банку в період COVID-19. Оскільки всі приходять у масках, я маю переконатися, що саме він сидить переді мною.

– Але, Вернере. Ви ж це і так знаєте. Хіба у вас у кабінеті стоять камери? Навіщо?

– Ні, камер тут немає. Але це правило банку.

Друзі! Він реально не розумів мого запитання. Далі сперечатися було безглуздо.

Уже другий день я ходжу під враженням від цього такого маленького, але такого показового епізоду. Так, це бентежить. Але fuck – це так круто, коли люди шанують закони і дотримуються написаних правил.

Правила. Які однакові для всіх.

Олексій ДАВИДЕНКО.