Ворота нашої країни на півночі Волині.
Як живе Дольськ – перше село України?
Саме тут, у Любешівському районі, що межує з Білоруссю, знаходиться пункт пропуску через кордон, що має статус міжнародного. Як ведеться людям у прикордонні, чи має громада якийсь зиск із того, що через цей населений пункт йдуть в обидві сторони фури з вантажами, легковий транспорт? Відповідь на ці запитання й шукала, приїхавши сюди
«Від митниці ми не маємо й копійки до свого бюджету»
Тож при зустрічі із сільським головою Ігорем Кузьмичем мова зайшла про плюси й мінуси географічного розташування Дольська. З позитивом, відчувалося, не густо. До десятка місцевих мешканців працює у прикордонній службі. Тобто з’явилися робочі місця, що для сільської місцевості зараз актуально, бо КСП уже давно нема (хоч, до речі, юридична одиниця, виявляється, існує — її чомусь ще не ліквідували). А ось мінусів значно більше. Ігор Васильович з цього приводу говорив:
— У нас взяли і вкрали частину території. Хтось провів лінію кордону по–новому, а в результаті половина нашого озера Скорінь дісталася білорусам. Ми зверталися в різні найвищі інстанції, зокрема в Кабінет Міністрів, але без толку. Ніхто не повважав за потрібне хоча б сяку–таку відповідь дати. Цього й треба було чекати, зважаючи на те, що при зміні лінії розмежування між двома державами в сільську раду ніхто не приходив, аби поставити нас, бодай, до відома. Ось і маємо такий парадокс: живемо за старим адміністративним поділом. Білоруси на своїй стороні все чітко позначили, а на нашій справа не доведена до кінця — нових геодезичних знаків досі нема.
До мінусів сільський голова відносить і те, що свого часу прямо в селі розташувався митний пункт. Одного дня тут поставили вагончики, і це мало бути тимчасово. Минули десятиліття, а нічого так і не змінилося. Місцева влада зверталася з пропозицією, щоб хоч якась частка коштів зі збору за виявлені адмінпорушення надходила до бюджету, аби можна було відремонтувати об’їзну дорогу, але ніхто цього не почув. І якщо прикордонники платять за землю, де розташувалася їхня військова частина, то від митниці громада не має жодної копійки.
Ясно, що із Дольська треба було привезти фотокадр із пункту пропуску. І він у мене є. Хоч, як кажуть, через космос доводилося його робити: перш мої контакти були передані у пресслужбу Луцького прикордонного загону, а вже звідти мені зателефонували і дали «добро», уточнивши, що можу зняти. Дозвіл був на фотографування загального вигляду пункту пропуску, тож мала такий собі штрих до «портрета» прикордонного села. А, крім того, молодий капітан (прізвище він просив у газеті не називати) добре відгукнувся про місцеве населення, яке «не завдає проблем прикордонникам»: правопорушення, наприклад, незаконний перетин кордону, бувають, але рідко.
«Кожної неділі ходили у церкву до Мохра»
А якщо глибше «копнути», то Дольськ, як і сусідні села Любешівщини, були свого часу не просто сусідами із сябрами — ця територія за Польщі належала до Білорусі. І сільський голова підказав, з ким із старожилів треба зустрітися, аби почути про це від очевидців. Одна з них — Степанида Комзюк. Тож іду до баби Степаниди, як її називають в селі. Жінці ось–ось 90, і 75 з них вона живе у Дольську.
— Я хоч і не корінна жителька — народилася в сусідньому Хоцуні, але бабу мала в Дольську і часто у неї бувала, тож добре знаю, яким було це село. Колись тут залізнична колія проходила: з Ковеля, через Камінь — на Дольськ і далі — в Білорусь. Почула якось (в газеті нібито так писалося), що її німці у війну збудували, а партизани підірвали. І не втрималася, аби не сказати, що то чиста вигадка. Цю залізницю ще поляки проклали. Хата моєї баби стояла неподалік. Пригадую, ми полягаємо з нею спати на печі, а до мене сон ніяк не йде. Дивлюсь у маленьке віконце й бачу, як чух–чукає паровоз, зупиняється, євреї бородаті виходять, певно, з Варшави приїхавши… І Дольськ тоді належав до Білорусі — це був Пінський уєзд Мінської губернії. А після війни, коли все було совєцьке, ми з подружкою ходили щонеділі до церкви у білоруське село Мохро. Коли треба було до Пінська, то добиралися до Дніпро–Бузького каналу і вже по ньому далі — на кораблику. Зараз так не підеш — кордон…
А ось стосовно того, як же сталося, що баба Степанида 75 літ мешкає у Дольську, то з цим пов’язана особливо болюча сторінка її життя. 12 років мала дівчинка, коли їхню сім’ю вивезли на каторжні робити до Німеччини. Стільки часу минуло, а не забула, що потрапили в місто Шльозінген — земля Тюрінгія.
Якщо прикордонники платять за землю, де розташувалася їхня військова частина, то від митниці громада не має жодної копійки.
— На початку 1944–го були вже там, — пригадує Степанида Мефодіївна, — Пам’ятаю, як щоранку поліцаї водили на роботу. Працювали на військовому заводі, де патрони виготовляли.
Моя співбесідниця тут же знайшла знімки, на яких — зовсім юна дівчинка. Фото зроблене для документа, за яким на завод пропускали. Вона його додому привезла як пам’ять, але батько, пригадує жінка, цю перепустку спалив. Мабуть, боявся, щоб дочка не потрапила через таку сторінку в своїй біографії в число «ворогів народу».
— Додому ми вернулися в 1945–му, — розповідає Степанида Мефодіівна. – Приїхали у свій Хоцунь і побачили, що там усе розбомблене — нашої хати нема. А в Дольську бабина, велика, як на той час, вціліла. До неї й перебралися. Потім батько побудувався. А ось цей будинок, де ми з вами зараз бесідуємо, то вже ми зі своїм Платоном, як побралися, зробили.
Заміж Степанида вийшла, як за колишніми мірками, пізно — у 25 літ. Але ще десятеро дітей виростили вони з чоловіком. Як каже жінка, сімнадцять років родила. У 1966–му трійню мала. Почесне звання «Мати–героїня» їй присвоїли.
І на каторзі побувала, і в колгоспі тяжко робила, але, як говорить, ніщо її не зламало. От тільки шкода, що все менше й менше ровесниць — нема з ким згадати, як то непросто і в той же час цікаво жилося.
«На пилорамі робив, мельником був (другою людиною на селі після попа), а зараз малину вирощую»
Колись Дольськ мав більшу чисельність населення. Бо хоч і виїжджала молодь у пошуках кращого життя у міста, зокрема в Білорусь, все ж і тут було кому залишатися.
— Бо ж у сім’ях росло по 5 — 8 дітей, — каже сільський голова Ігор Кузьмич. — І судячи по адміністративному двоповерховому будинку, який здали в експлуатацію на початку 1980–х, можна припустити, яка перспектива розвитку села вимальовувалася. А сталося трохи не так. Прийшли дев’яності роки, а з ними — розруха. Сьогодні у Дольську живе 750 чоловік…
У селі є школа, Будинок культури, ФАП — відрадно, що при всій непростій фінансовій ситуації за останні п’ять років, за словами Ігоря Васильовича, не закрився жоден заклад соціального призначення. Навпаки, ще й свою місцеву пожежну охорону організували і в спілці з Люб’язем утримують. Люди їздять у Білорусь, Польщу, бо в селі нема де грошей заробити. Але багато хто, забравши паї, на землі хазяйнує — малину вирощує. Один із таких господарів, з яким і зустрілися, щоб побачити, наскільки успішна справа, за яку взялися жителі Дольська, — Анатолій Комзюк.
— Раніше я на пилорамі в колгоспі робив, був мельником — як кажуть, другою людиною в Дольську після попа, бо священник теж один на все село, — каже, сміючись, чоловік. – А коли все рухнуло, то, маючи трьох дітей, яких треба було на ноги піднімати, на заробітки їздив. А сім років тому в село прибув із Луцька власник фірми «Добрий сад» Віталій Ішмурат і запропонував саджанці малини для вирощування. Я взявся за нову для себе справу, з цим підприємцем і досі співпрацюю. Нові сорти одержую на посадковий матеріал. На сьогодні під цими ягодами у мене десь гектар. Головне, що не треба шукати збуту, — вчасно замовник приїде і забере продукцію.
Тепер, коли настає час збирання малини, вся родина Комзюків (а це десять чоловік — в одної дочки й сина є вже свої сім’ї, троє внуків подарували дідусеві й бабусі) — на ягідній плантації. Бо й господарство у них — одне на всіх. Живуть, по суті, на одному обійсті у трьох будинках. Дочка Наталія, вийшовши заміж, якийсь час у Любешові жила. Але молоде подружжя спробувало, як то на найманих квартирах, і вирішило перебратися в Дольськ. Хатину стареньку по сусідству з батьками купили й побудували на тому місці собі новий дім. У райцентр Наталія їздить тільки на роботу в перукарню.
Побувавши в Комзюків, думаєш: а чом тут не жити?! Мають вони і пасіку, де небагато вуликів, але собі меду вистачає, і ставок, де рибка плаває — влітку онукам–хлопчакам є де посидіти з вудочкою. Чи їздять на заробітки? На це запитання глава сімейства сказав:
— Ми з дружиною, то нє — хазяйство хтось мусить глядіти. А діти — так. От і зараз зять у Польщі.
«І навіть фестиваль у нас є – «Співай, полісся золоте!»
Того серпневого дня, коли я була у Дольську, директор місцевого Будинку культури Тетяна Кузьмич післяобідньої пори зібрала на репетицію самодіяльний колектив, у складі якого 15 підлітків. При зустрічі Тетяна Іллівна розповіла:
— Нашому колективу, якому юні учасники самі вибрали назву «Emoji» (з англійської це «смайлик», те, що передає емоції), на початку літа рік виповнився. Торік із допомогою райдержадміністрації ми організували в Дольську фестиваль «Співай, Полісся золоте!». Проходив він у другу неділю вересня. Участь у ньому взяли понад 70 хлопчиків і дівчаток із Любешівщини. Наші діти зайняли призові місця. Таким чином ми шукаємо юні таланти. Хочемо зробити фестиваль щорічним, ось тільки нинішньої осені пандемія внесла свої корективи, тож змушені провести його дистанційно: зараз приймаємо заявки від майбутніх учасників.
Йшла репетиція — діти декламували, співали. У ролі звукооператора був, до речі, чоловік директора Будинку культури — він же сільський голова Ігор Кузьмич. Йому, як і його дружині, як вона сказала, хочеться, щоб про Дольськ знали не лише в районі, на Волині, а й за її межами. У помічники в цьому задумі взяли пісню, художнє слово, для яких нема кордонів. Скоро й гімн села матимуть — текст уже написав любешівський поет Олександр Клубук. Залишилося покласти його на музику.
