Мої маленькі незалежності
«Не буду ходити на англійську! Я вже сама маю обирати, що хочу!» — донька супиться й усім тілом висловлює незгоду й непокору. А меншенький і собі докидає, що в дитсадок він теж не піде
Їхні обурення лягають у канву того, що ще з літа залишилося в мене від спілкування зі старшим сином: повноліття стало для нього достатнім аргументом, щоб боротися за ще більшу власну незалежність. Зі своїх тисячі аргументів про те, чому мушу знати, де він планує бути пізнього вечора, я озвучувала йому один «найзалізніший». Це справді важко — відпускати від себе далі, аніж ще пів року або місяць тому, однак дійсність така, що готовності до цього батьки, а особливо, як мені здається, мама, мусять навчатися все життя. Коли ж менші мають нагоду спостерігати за старшими, то й собі набагато раніше намагаються розсунути межі своїх «берегів». Звісно, з ними все інакше: рішення щодо англійської дитині приймати не дам, а от гуртки нехай обирає сама. Вся сіль у тому, що постійно треба терпляче пояснювати, чому має бути саме так. Навіть коли у відповідь чую пирхання, все одно прошу дати можливість завершити й аргументую свою точку зору. Головне, щоб змогти без нервів. Як дорослому іноді треба час, щоб «зжитися» з якимсь неприємним нововведенням, так і молодший «перетравлює» необхідність поволі. Але…
Але сприйняття позиції дорослого є тоді, коли й він уміє поступатися. «О 21–й телефон має лежати на столі!» — проголошую осінній вердикт своїй школярці–підлітку і відчуваю ще не висловлену хвилю обурення, протесту і намір кинутися в бій, та такий, що здатен збити з ніг. Тож роблю крок назад: «Готова вислухати твій варіант»… У підсумку зійшлися на 21.20. (Переговори — таки непоганий винахід людства.) Залишається не забути проконтролювати. Записую у «внутрішій» нотатник й інше: як тільки щось не так — спочатку проводжу нараду з дитиною. Приємно ж відчувати, що її думку беруть до уваги, а з іншого боку — хто порадив, то й відповідає! Це про те, що нам, батькам, треба вчитися ще й ділитися з донькою чи сином відповідальністю (в розумних межах). Легше надавати більше прав, коли вже випробував, що довіряти можна.
Найважливіше: право дитини на гідність є непорушним! Якщо ми робимо все, щоб не гнобити, не принижувати (як кажуть діти тепер, не тролити), то вкладаємо у «золоту жилу»!
Найважливіше: право дитини на гідність є непорушним! Якщо ми робимо все, щоб не гнобити, не принижувати (як кажуть діти тепер, не тролити), то вкладаємо у «золоту жилу»! Маленькі потреби в «незалежності» зростають разом із нашими хлопчиками й дівчатками, і розуміння цього допомагає залишатися хорошими батьками.
Маєте свої спостереження — пишіть! Наші адреси: [email protected] або ж [email protected], а поштова: 43025, м. Луцьк, просп. Волі, 13, «Цікава газета на вихідні».
