Не будемо сперечатися, чиї заслуги вартніші… Роздуми після похорону Миколи Стасюка
У неділю в Рожищі поховали 36–річного Миколу Стасюка (на фото), який помер на спортивних змаганнях для людей з інвалідністю. З цим молодим чоловіком, котрий страждав від наслідків ДЦП, ми познайомилися давно. Вражали його сила духу й благородство душі
Коли почалася війна на Сході України, Микола, якому тоді пощастило знайти роботу, з кожної зарплати купував у супермаркеті продукти для бійців і передавав їх через волонтерів на передову.
«Якби інвалідів брали у військо — пішов би воювати. Я витривалий, бо змалку гартував характер. У ранньому дитинстві лікарі не обіцяли, що зможу ходити. Згодом вони дивувалися, бо я й у футбол грав, і в Центрі інвалідного спорту тренувався, і на змагання їжджу», — розповідав молодий чоловік, активний член громадської організації «Джерело життя».
Микола намагався жити яскраво й повноцінно наперекір недугам. Він був учасником та призером Всеукраїнських змагань із легкої атлетики серед осіб з інвалідністю. Одружився. Змушений був працювати підсобним робітником на будівництві, сім’я не могла звести кінці з кінцями. «Ношу відра з цементом на п’ятий поверх, і хоча це доволі важко, бо від хвороби в мене покручені руки, але що поробиш. За ті кошти, що надає держава, можна прожити максимум тиждень, їх не вистачає ні на продукти, ні на ліки для дружини, яка має цілу низку діагнозів, а тому наша родина обростає кредитами», — зізнавався він.
Тому хотілося і від нашого сучасника, тим паче з таким відомим прізвищем, який, певно ж, не сумнівається у власній приналежності до наукової еліти, почути: «Відмовляюся від стипендії на користь тих, кому ці 2,5 тисячі гривень більше потрібні».
Дякував благодійникам, котрі допомагали придбати спортивне спорядження, одяг і взуття, в яких виступав на змаганнях. Мав ще багато задумів і планів. Але життя Миколи несподівано обірвалося. Не мав грошей, щоб обстежуватися, лікуватися, добре харчуватися, відпочивати. І таких, як він, до кого держава ставиться, як до пасинків, у нас в Україні дуже багато. Їм, на відміну від розбещених мажорів, синків багатіїв, кожна копійка дається дорогою ціною — потом, підірваним здоров’ям, передчасним завершенням земного шляху. Адже пенсії інвалідів малі, зрештою, як і виплати пенсіонерам за віком, особливо тим, хто давно на заслуженому відпочинку. Скільки стареньких — колишніх колгоспників, учителів, лікарів — змушені рахувати копійки, економити на ліках.
Думаючи про це, згадала, як активно у соцмережах обговорювали нещодавно пропозицію надати батькові Президента довічну стипендію за видатні досягнення у сфері науки. Щомісячний розмір її — понад 2,5 тисячі гривень. Зеленський–старший викладає в Криворізькому державному університеті економіки та технологій. Він — завідувач кафедри, доктор технічних наук та професор. Подання надійшло від трудового колективу.
Як відреагував іменитий батько? Журналістам Олександр Зеленський сказав, що «йому взагалі особисто нічого не треба»:
— А ви думаєте, це блат? Ви знаєте, що і Президент не бідний, і мені вистачає й зарплати, і пенсії… Вони мене висунули, я до чого? Мене подавали вже на заслуженого діяча науки і техніки й таке інше, я відмовився. А цього разу вирішив: а чому маю відмовлятися?
Не знаю, за які конкретно заслуги професору повинні дати довічну стипендію. Очевидно, вони вагомі. Але дивує інше. Невже людина поважного віку, умудрена досвідом і знаннями, не розуміє, про що йдеться.
Двісті років тому професор Єфрем Мухін, уродженець Харківщини, вчитель знаменитого хірурга Пирогова, свою зарплату віддавав обдарованим студентам із незаможних верств, щоб дати їм змогу реалізувати здібності. Тому хотілося і від нашого сучасника, тим паче з таким відомим прізвищем, який, певно ж, не сумнівається у власній приналежності до наукової еліти, почути: «Відмовляюся від стипендії на користь тих, кому ці 2,5 тисячі гривень більше потрібні». Бо й справді, для заможної людини це — копійки, а для якоїсь бідової родини — хоч якась підтримка. Можливо, для волинянина Миколи Стасюка така добавка до пенсії стала б порятунком.
Не будемо сперечатися, чиї заслуги перед суспільством вартніші: професора Олександра Зеленського, який працює в університеті, чи скромного молодого чоловіка з інвалідністю, який трудився будівельником, займався спортом і мав активну громадянську позицію. Кожна людина цінна і неповторна. Важливо лише розуміти, що приналежність до еліти визначається не статусом, посадою чи статками, а й високими моральними якостями та шляхетністю.
