Шматочок неба старого чарівника

Малашку колись у Сибір заслали — ​«за Україну». Молоденькою тоді була. Вродливою. Коли повернулася додому, навіть вдівці оминали — ​остерігалися. А Василеві запав у душу тихий смуток її очей, несміливий сміх, що спадав з уст затаєним болем. Хлопець трішки накульгував, тому соромився до дівчат залицятися. Малашка, Мелася, як він її кликав, була першим його коханням. Єдиним…

 

…Малашка пішла в невістки. Василь шанував дружину. Очікував дитячого лепету в хаті. Підрихтував стару колиску. Та не змогла жінка малюка у світ привести. Пережите далося взнаки. Сумувала на горищі колиска. На самоті зітхав чоловік. Він стеріг колгоспний сад. Розповів би своїй дитині про кожну яблуньку. Вони збирали б суниці — ​Василева хата стояла на узліссі, тут стільки цих ягід… Смакували б водою з джерела, яке називають цілющим. Вечеряли б під горіхом: Малашка попросила змайструвати стола.

Чужих дітей пригощали яблуками. В чужі кишеньки клали горіхи…

Не стало Малашки. Василь продав корову — ​скільки того молока одній людині треба. Та й удома самому тужно. А в садку його слухали дерева, він слухав їх. Якби міг, днював би і ночував би там…

— А ти чия будеш? — ​Василь із цікавістю дивився на дрібненьке дівчатко, яке прибилося до його сторожки.

Малеча сиділа на порозі й боязко зирила на чужого дядька.

— Як тебе звати?

— Маруся.

— А батька як звати?

— Ясько.

— А–а–а… Олексієва, значить.

Олексія нарекли Яськом, коли малим був. Ясько привіз дружину здалеку — ​в армії там служив. Часто її тлумив, бо чарку любив більше, ніж жінку. Маруся ховалася від батькового гніву, от і забрела до колгоспного саду.

Василь пошпортався в кишенях. Знайшов кілька барбарисок — ​любив ті цукерки. Пригостив Марусю. Так і заприятелювали.

Для малої дядько Василь скидався на доброго чарівника з книжки, яку подарувала хресна. Тільки був молодшим. Розповідав байки–оповідки. Пригощав хлібом із салом, цукерками. А ще Маруся підслухала, як він розмовляв із деревами.

— Вони все чують? — ​запитувала з подивом.

— Аякже.

— І вміють розмовляти?

Маруся з цікавості прикладала вухо до дерева, аби почути його мову.

— Мовчить,  — ​по–дорослому розводила руками…

Василь не признавав жодного лікування, крім полину, звіробою, чебрецю та інших трав, які збирав і засушував на випадок, якщо взимку застуда вчепиться. І в цьому також для дівчинки було щось таємниче.

Якось запитала:

— А ви чарівник?

Василь поглянув на небеса, загадково усміхнувся і відповів:

— Усі ми чарівники. Бо кожен має свою зірку і свій шматочок неба. На тій зірці живе ангел. Він знає, коли людині тяжко, й прилітає, аби допомогти. Головне — ​вірити. Але ти, мала, нікому цього не розповідай. Не можна.

— Чому?

— Щоб ангела не сполохати.

У ті часи в ангелів не можна було вірити.

…Взимку мала добиралася снігами до Василевої хати. Вони слухали, як спить зимовий ліс. Пили чай, настояний на травах. Василь клав у кишені Марусиного пальтечка кілька цукерок та горішків і проводжав додому.

Коли дівчинка була школяркою, Ясько таки притлумив свою дружину. Безпутнього чоловіка посадили, а доньку забрали родичі покійної жінки.

Солодко не було. В тітки свої діти. Марусі діставалися обноски зі старшої двоюрідної сестри і трішки любові на свята.

Юнка сумувала за дядьком Василем. За колгоспним садом. За лісом. Коли тітчина родина влягалася спати, виходила тихенько на подвір’я і шукала на шматочку неба свою зірку. Якщо знайде її, то й знайде свого ангела…

…Маруся закінчила школу. Вивчилася на ветеринара. У неї закохався одногрупник Микола. Побралися. Народилася маленька Василинка, яку назвали на честь дядька Василя — ​із вдячності за його добре серце та нехитрі гостинці.

— Тепер і вмирати не шкода, — ​мовив Василь.

…Відколи материні родичі забрали Марусю, відтоді й не була дівчина на своїй малій батьківщині. Батько помер у в’язниці.

Василинці йшов третій рік. Уже велика. Тож Маруся вирішила показати чоловікові село, в якому народилася. А заодно провідати дядька Василя. Сподівалася: ще живий і пам’ятає її.

…Подвір’я на родинному обійсті заросло бур’янами. Хату обглодали дощі, вітри і час. Двері були відчинені. Всередині — ​порожньо.

— Провідаємо дядька Василя і поїдемо в райцентр, — ​сказала Маруся. — ​В готелі переночуємо.

Василь сидів на лавці. Постарів. Посивів. Побачив машину, що зупинилася біля хвіртки. Приклав руку до чола, аби краще розгледіти, хто це. Мабуть, до цілющого джерела дорогу запитувати будуть.

— Доброго дня, дядьку Василю. Певно, не впізнаєте мене. Я — ​Маруся Яськова.

— Та який я вже дядько. Дідо я, — ​підвівся з лавки.

Він тепер справді був схожим на доброго чарівника з книжки, колись подарованої Марусі хресною.

— Ноги мене, Марусю, не дуже хочуть слухатися. І колгоспний садок давно вирізали. Сам я… Сам… Не думав, що колись тебе побачу. Доню твою як звати?

— Василинкою.

Василеві очі засльозилися.

— Ми вам гостинців привезли. Трошки побудемо і поїдемо в район. У готелі переночуємо. Втомилися з дороги.

— Куди поїдете? Хіба в мене хати не вистачить? Та й голодні ви, певно. Зараз картоплі з льоху дістанемо. Сала купив доброго. Молоко кисле маю. І наливка є. Ожинова. З медом. То й повечеряємо.

Маруся поралася біля плити. Микола лагодив тин. Василинка знайомилася з котом. Точніше, він із нею. Прибігла до Василя. Зупинилася. Несміливо торкнулася руки.

— Діду…

Вечеряли під старим горіхом.

— Тепер і вмирати не шкода, — ​мовив Василь.

— Що ви таке кажете?! Ми будемо в гості до вас приїжджати. А пам’ятаєте байки, які ви мені розповідали? Якби ви знали, в якій пригоді мені ставали ваші зірки та ангели. Тепер мусите Василинці розповісти.

Цього вечора на небі розцвіло неймовірно багато зірок. Вони переморгувалися, задивлялися на подвір’я, полоскалися у відрі води.

— Тепер це і твій шматочок неба старого чарівника, — ​прошепотіла Маруся донечці.

Втомлені з дороги гості пішли спати. А Василя сон не брав. Посидів на лавці. Передумав своє життя. Побалакав з Меланкою.

Став до молитви.

— Пошли, Господи, здоров’я та благополуччя дітям моїм. Дякую, що припровадив їх. Буває, рідні діти батьків цураються. А Маруся — ​чужа, проте не забула…

Уже на ранок бралося. А Василь ще не закінчив розмовляти з Богом…

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.