«Наші побачення освячені барикадами і війною» – яскрава історія кохання волинських майданівців (Фото)

«Знали: завтра для нас може і не настати»

Олексій жив у Ковелі на Волині. У місті залізничників він працював у магазині, який спеціалізувався на продажу алкоголю. Ольга з Луцька. Маючи юридичну освіту, була митним брокером. Їхні шляхи могли б і не перетнутися, якби не Євромайдан, а потім — війна. І розмова почалася з того, де вони зустрілися .

 Олексій:  — Наприкінці 2013 ро­ку я був у Києві, на Майдані. І в січні 2014–го, коли вже загинув Нігоян і стало ясно, що шляху назад нема. У складі сотні «Волинська січ» зустрів події кривавого лютого, коли розстріляли Небесну сотню. П’ять наших хлопців загинуло. Обставини склалися так, що я на той час прибув якраз до Луцька. Тут уже і залишився — разом із побратимами взявся створювати Волинський осередок «Правого сектора».

Ольга: — У «Правому секторі», де я працювала помічником керівника силового блоку, ми і зустрілися з Олексієм. Без перебільшення скажу, що нас поєднала революція. Спочатку ми просто товаришували, спілкувалися.

Олексій:  — Звичайно, були почуття. Але я б сказав про них другим чи третім пунктом. А головне — це наше спільне з Ольгою бачення того, за що треба боротися.

Мова зайшла про те, як освідчувався Олексій, і відповідь прозвучала дещо незвична.

Ольга: — Насправді слова не важливі. Коли хочеш побачити, що людина відчуває стосовно тебе, то треба дивитися на її вчинки.

Олексій: — Час, у який ми зустрілися, не міг не накласти свого відбитка на те, як зароджувалася наша любов. У нас не було так званого квітково–цукеркового періоду, звичних для молодих людей побачень. Щодня ми думали, що нас можуть викрити правоохоронні органи. А коли почалася війна, то знали, що у будь–якому випадку я туди піду. Питання було лише в тому, коли це станеться, — сьогодні, завтра чи через місяць. Ми жили, не розмірковуючи про якісь плани на майбутнє: знали, що є реальні почуття, є сьогодні, а завтра для тебе може і не настати.

Ольга: — Майдан, війна змусили переоцінити, як мовиться, цінності. Усе те, що раніше було важливим, в один момент стало несуттєвим.

Олексій: — Це був час, той момент, коли розумієш, що матеріальне — далеко не на першому місці в житті. А ще було досить важко: дуже багато друзів пішло в минуле. Не в тому розумінні, що вони загинули, — просто багатьох життя розділило по різні сторони за ідеологічними поглядами, принципами боротьби.

«Дехто вважав, що час ейфорії мине – і почуття почнуть затухати»

А потім настав той день, коли Олексій пішов на війну. Перший раз це було у квітні 2014–го, потім — у червні. Воював у добровольчому батальйоні «Азов». І багато може розповісти про бойові дії, зокрема під Мар’їнкою. Але наша розмова не про війну, а про те, що життя завжди продовжується, люди кохають, страждають. Про те, як це страшно — проводжати туди, де дорога тобі людина може загинути, Ольга говорить:

— Поки хлопці сідали в автобус, ніхто з дівчат і сльози не пустив — негоже показувати свої переживання, адже їм і так непросто. А потім, коли вони вже поїхали, ми, звичайно, дали волю сльозам. Але це перший раз плачеш, другий. А потім якось трохи легше — людина до всього звикає. На Сході України я була за роки АТО не раз — працюючи журналістом на інтернет–сайті «ВолиньРоst», вирушала туди з бійцями роти спецпідрозділу «Світязь». А вперше — у вересні 2014–го. Їздила до Олексія.

 Чоловік пригадує їхню зустріч:

— Оля приїхала в Бердянськ поїздом, а ми її там зустріли волонтерським автомобілем. Я показав, де живемо, в якій стороні наші вороги. Повозив, де це було можливо, по Донецькій області.

Ольга і Олексій розповіли, як зав’язувалися серйозні стосунки.

Насправді слова не важливі. Коли хочеш побачити, що людина відчуває стосовно тебе, то треба дивитися на її вчинки.

Ольга: — До кінця 2014–го про сім’ю і мови не могло бути, тому що Олексій був на війні, я — в Луцьку. Про якісь особисті плани ми не думали. А наприкінці грудня 2014 року він повернувся із зони АТО, тоді ми вирішили жити разом.

Олексій: — Багато наших друзів, знайомих не вірили, що наші почуття, які зародилися на хвилі революції, триватимуть довго. Була думка, що мине період ейфорії і все почне затухати. Але так думали ті, хто не зрозумів, що наші стосунки будуються не на високих емоціях, а більше — на однаковому баченні життя.

А ось зізнання про те, які вони в очах одне одного сьогодні.

Ольга: — Олексій вміє готувати, шкарпеток по кімнаті не розкидає. А якщо серйозніше, то він дуже вихований, із повагою ставиться до мене. Ми не сваримося. Може, хіба раз на пів року. Він сильний, незалежний, має свою думку. Хороший, одне слово.

 Олексій:  — Ольга  — гарна. А якщо говорити про її хороші риси, то вона — добра, не гнучка у своїх переконаннях (чи, точніш,  не змінює переконання, як флюгер — напрямок від подиху вітру). Коли я пішов на війну, Оля не сіла й не почала рюмсати, нарікаючи: «О, Боже, мене покинули». Вона разом з іншими дівчатами–волонтерками ставила намет і в будь–яку погоду збирала якісь кошти, речі для нас. А ще писала листи. І чесно скажу, що це була підтримка, яка дуже багато давала. Я знав, що мені треба повернутися додому живим та здоровим, бо мене чекають.

«І весілля наше було незвичайне»

Ми говорили і про те, коли молоді люди вирішили, що треба (чи настала пора) зареєструвати шлюб.

Олексій: — Ми із самого початку, як тільки стали з Олею разом жити, знали, що це зробимо. Тільки не було відомо, коли саме ця подія станеться. Все відбулося, по суті, спонтанно. Якогось дня я вирішив, що все — нам пора одружитися. І раніше не раз жартома питав: «Вийдеш за мене?» А коли останній раз знову нібито пожартував, то Оля парирувала: «А перстень є?» Він якраз на той момент уже був напоготові. Наш спільний знайомий зробив його — виготовив із дерева, каменю і металу. Я вручив цей перстень Олі, і їй нічого не залишалося, як погодитися стати моєю дружиною.

Ольга: — Ми зареєстрували шлюб у Луцькому ЦНАПі і весілля наше було незвичайне. Написали оголошення в соціальній мережі — у фейсбуці — для своїх друзів, що будемо одружуватися, і запросили всіх.

Олексій: — Прийшли ті, хто справді хотів бути у такий момент з нами. А це люди, з якими ми працювали із самого початку у «Правому секторі», з волонтерського середовища, з театру «ГаРмИдЕр», в якому Оля грає.

 Ольга: — Ми хотіли просто прийти і зареєструвати шлюб, а потім з гостями посмакувати шампанським «Fragolino Novellina», яке багатьом подобається, хоч мені не дуже. Але склалося по–іншому: працівники ЦНАПу, які знають нас особисто, влаштували перепій, подбали, щоб усе було врочисто і пам’ятно. А коли виходили з будівлі, нас зустрічали наші друзі, зокрема актори театру «ГаРмИдЕр», які влаштували дійство з димом, піснями, музикою.

…До речі, сукня на молодій була не білою, як зазвичай, а лавандового кольору. Обручки подружжя купило срібні, оскільки Ольга золота не любить. Хоч, як сказав Олексій, якби було бажання одягти золотий перстень, то його придбали б. А ще молоді залишилися на своїх прізвищах. І в їхньому подальшому подружньому житті багато цікавого й, як комусь, може, здається, незвичного. Вони закохані в гори, загалом у природу. Щоб бути ближче до неї, перебралися з Луцька в село Озерце Ківерцівського району, де краще видно схід і захід сонця, де вітер має особливий запах і вранці пташки будять своїм співом.

Читайте також: Стюардеса з Ковеля торкнулася неба, щоб зрозуміти: мрії треба реалізовувати на землі.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.