Усі учасники групи — корінні лучани. Рідне місто люблять і пишаються своїм походженням.
«Розвісили на сцені ляльки–мотанки і відчули сильний психологічний захист»
На рахунку музикантів волинського гурту «Мотанка» — контракт із відомим австрійським лейблом «Napalm Records», ІІ місце на конкурсі німецького фестивалю «Wacken Open Air», безліч турів, фестивалів і навіть врятованих від самогубств людей
Хлопці грають разом уже більше десяти років. Їх четверо: вокал — Віктор Жалнін, гітара — Анатолій Жалнін, бас–гітара — Сергій Ходорчук і барабани — Дмитро Дяченко. Спочатку колектив називався «Forkida», і довгий час його учасники жили в Берліні: там відіграли перший концерт і знайшли своїх фанів.
— Нас запросили взяти участь в одному з музичних конкурсів, і ми погодилися. Він включав декілька турів. Ви не уявляєте, наскільки сильним було наше здивування, коли раз за разом почали перемагати в кожному з них. Нам цього не хотілося, бо тоді довелося б залишитися у Німеччині, а ми дуже за домом скучили, — розповідає, усміхаючись, Дмитро.
— А потім на завершальному етапі чуємо: «Мотанка!». І всі в один голос: «О ні… Та не може бути!» Перше місце… Ну а після конкурсу з похмурими обличчями ми волокли в метро купу речей: здоровенні клавіші, які нам подарували, апаратуру, величезний манекен… Потім ще й грошей чимало витратили на продовження віз, — додає Сергій.
Музиканти кажуть, повернувшись додому, зрозуміли, що, попри успіхи за кордоном, лише Україна може дати їм шанс заявити про себе в світі. Можливо, тому проєкт «Мотанка» народився на Батьківщині. Назву запропонував Анатолій, коли хлопці вкотре сушили голову над перейменуванням гурту. Кажуть, одразу зрозуміли: що знайшли те, що шукали: коротко, а головне — українською.
— Якось я приніс одну таку ляльку на репетицію і повісив на стійку мікрофона, аби в рюкзаку не прим’ялася. Вона нам здалася якоюсь містичною: на світлі виглядала мило, а в темряві — моторошно. Мама Анатолія — вчителька: вона з дітками на уроці виготовляла мотанки і поділилася з нами. Ми розвісили їх під час концерту та відчули сильний психологічний захист, бо мотанки приймають увесь негатив на себе, — розповідає Дмитро.
— Мені не подобається, що в Луцьку, та й взагалі на Волині слухають російський реп і поп: це ж Західна Україна… Люди не розуміють, що це біда. За що ми воюємо?.. Так не має бути, — обурюється Сергій.
Усі учасники групи — корінні лучани. Рідне місто люблять і пишаються своїм походженням. Проте, кажуть, змінювати тут є що.
— Мені не подобається, що в Луцьку, та й взагалі на Волині слухають російський реп і поп: це ж Західна Україна… Люди не розуміють, що це біда. За що ми воюємо?.. Так не має бути, — обурюється Сергій.
— Менеджери групи називають наше місто «сплячим»: тут мало відкритих майданчиків для проведення концертів й інших масових заходів. Щоб виправити це, потрібна підтримка влади, — наголошує Дмитро.
Музиканти кажуть, що у творчості уникають політики, мовляв, вона знищує все справжнє, що йде від душі. А вони не переносять фальші. Тому й дехто зі слухачів ділився з ними, що хотів покінчити з життям, але передумав після того, як почав слухати пісні «Мотанки».
— Коли пишемо, керуємося тільки відчуттями. Може, тому іноземці, навіть не знаючи перекладу текстів, розуміють про що пісня…
Після низки нагород, повних залів, міжнародного визнання та успішних альбомів хлопці «зірку не спіймали». Кажуть, що про рідний край не забувають ніколи, бо надихаються ним: навіть записали вступ до свого альбому «Verba» за мотивами пісні Степана Кривенького «Волинь моя».
Україна — це не сто років історії, не триста і навіть не тисяча — вона значно глибша. Тому прагнемо донести до людей важливість наших традицій, звичаїв… Ми народилися на Волині, тож вважаємо за честь представляти прадавню культуру рідної землі.
Ірина КРАВЧУК.
