Сімейне щастя Ганни і Василя Бусків було коротким…
«Дядьки у військовому з автоматами окружили село. Дали годину часу, щоб зібратись…»
У другу неділю вересня вшановується пам’ятна дата — 76-ті роковини депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках. 1946-го з Володавського повіту Люблянського воєводства були виселені жителі села Окунинка. Зокрема, це сім’ї Василя Буска, Кіндрата Климюка, Івана Бортника, Івана Гаврилюка, Михайла Савчука, Антона Савчука, Дмитра Косика, Івана Косика, Василя Федорука, Войчика Тарасюка, які згодом оселилися на Волині у селі Дажва Турійського району. У сусідні Новий Двір та Ловище потрапили переселенці з сіл Збереже, Мацошин, Ганна і Собібор — Володавського та Угринів, Турковичі, Городище Грубешівського повітів
Онуці Кіндрата Климюка Валентині Шпак про ті жахливі події розповідала мама Софія, якій тоді було дев’ятнадцять. А її тезці, доньці Василя Буска Софії Ковальчук, — усього п’ять. Страшні спогади назавжди закарбувалися в її пам’яті й згадувати про те, що довелося пережити п’ятирічною, важко й донині: «На Зелені свята, пам’ятаю, що такі дядьки у воєнному зеленому окружили село. Наша хата коло дороги була, і там солдати метрів п’ятнадцять стояли. І три солдати в хаті. То було страшне! Мати півторарічного брата Колю на руках тримала, бо ж плаче, кричить, а солдати з автоматами. Часу дали годину, щоб зібратися. Викидали з хати все. Ми привели корову, коня запрягли у віз. А що з собою візьмеш? Що на фіру влізло».
Хоч було мало місця, та її бабуся Магда забрала з собою найдорожчу святиню — копію ікони Холмської Божої Матері. «У нас там була українська церква. Коли приїхали сюди, то бабуня дивувалася, що тут «руска», — пригадує Софія Василівна. Каже, що материного брата з ними не депортували, бо в нього жінка була полячка: «Усіх тих, у кого було половина такого, половина такого — вивозили за Познань. А чистих українців — сюди. Усіх нас із села виселили. А хто втік у ліс — потім зловили і в тюрму. То й не знають, де вони. «Совєти» сказали, що треба, аби кожна національність жила в своїй державі. І забрали українців в Україну».
«Спочатку з Окунинки їхали возами. Потім посадили в поїзд. В одному вагоні були по 6 — 8 сімей разом із кіньми, возами, худобою. Де ставав потяг, чоловіки бігли по воду, щоб напоїти коней і корів, а жінки варили на вогні їсти. Мали стару картоплю. Робили затирку. Поїздом доїхали до Коломиї. Там 12 тижнів жили в «будах» і не хотіли нікуди їхати: ні на південь, ні у східні області. Приїжджали агітатори і вербували людей на заводи та фабрики. Дехто погодився і поїхав у Рівненську та Дніпропетровську області», — розповідає Валентина Шпак.
«Їздили туди. Сестра Катерина і внук Ігор. Окунинка стала курортом. Там, де материна земля була, тепер санаторій», — розповідає Софія Василівна.
«Тоді усіх розселили в селі Чопів. Зараз воно вже зникло. Нас поселили в хату самих. Голова райвиконкому построїв собі. То він поселив нас, щоб повстанці не спалили дім. Місцеві жителі помагали нам дрова возити. Наші ж не підуть у чужий ліс рубати. А тоді й іти не всім можна було. Повстанці там ходили. У Польщі, як виселяли, описали, що було посіяне, що було посаджене. І тут дали нам трохи картоплі, капусти, зерна. Ну всього потрохи вертали. Млинів не було. То на жорнах мололи. І пекли хліб такий», — каже Софія Ковальчук.
Того страшного 1946-го в її житті трапилася ще одна трагічна подія. Не стало мами Ганни. «Мати помагала хазяйці копати картоплю. Був дощ. Вона захворіла і померла. Їй було лише 23. Осталися брат, я, батько і баба, їй було вже 60 літ, не давала ради всьому», — згадує Софія Василівна. Згодом Василь Буско одружився на доньці Кіндрата Климюка Марії. Так доля поєднала ці дві сім’ї.
«Ми там перезимували. На друге літо, мабуть червень був, поїхали на границю, бо сказали, що пускають назад у Польщу. Добиралися до Волині три місяці. У Рожищі зустрілися з іншими переселенцями і дізналися, що не пускають нікого. А вже тих, хто дійшов до кордону, — розстрілювали. Тоді наші чоловіки в Луцьк пішли до того керівництва. І нас направили сюди в Дажву, де чехи раніше жили. Полішуки казали: во дурні приїхали землю забрати. Нервувалися, бо була вся чеська земля їм», — пригадує Софія Василівна.
«Дажевці не дуже були раді, бо самі не мали де жити. Під час війни українська частина села була спалена. Тому в одній чеській хаті жили 12 родин: і переселенці, і дажевці. Тут якраз усе вибив град і був голод. Голодували, але ділилися їжею. Сім’ї мого діда Кіндрата Климюка (6 осіб) і Василя Буска (5 осіб) мешкали в одній кімнаті», — каже Валентина Панасівна.
«Дали города батькові, там окопи були покопані у війну, то закидали їх і тоді орали. Поселили. Дали города. І на тому все. Ходили по людях заробляти, допомагати. Давали хто відро картоплі, хто сидуну. Батько з дядьком пішов хати строїти. За одну — 16 кілограмів зерна дали. Так бідували! У Маковичах ставили хату в одного багатого чоловіка. Він потім часто приїжджав до батька. Як яке свято, то привезе дві–три булки хліба житнього. А в Окунинці ми небідно жили. Хата не під соломою була, а під гонтами. У батька було 7 гектарів землі. І в мами — гектар. Материна земля була пшенична, так казали, добра. Батько мав три морги соснового лісу. Як 1939–го радянська влада прийшла в Польщу, його державним зробили», — згадує Софія Ковальчук.
«Совєти» обіцяли переселенцям рівноцінне відшкодування майна. Вони думали, що тут теж будуть господарювати. Натомість у 1948–му потрапили в колгоспне рабство. Худобу довелося продати. А коней забрали у колгосп.
Переселенці весь час згадували про рідне село. До останнього сподівалися повернутися додому. Та це вдалося вже їхнім нащадкам. «Їздили туди. Сестра Катерина і внук Ігор. Окунинка стала курортом. Там, де материна земля була, тепер санаторій», — розповідає Софія Василівна.
Усього у 1944–1946 роках із Польщі до УРСР було вивезено більше 122 тисяч українських родин. Це майже 483 тисячі осіб, які назавжди були позбавлені права повернутися на рідну землю.
Ольга ВЕКЕРИК.
