Курси НБУ $ 41.99 € 43.65
ІСТОРІЯ ДО СЛІЗ: «Мы похоронить можем в любой момент. Но только своих»: хоч з-під землі б – ​аби знайти Діму та Володю

Сьомий рік лучанка Катерина Хомяк шукає синів.

Фото з архіву Катерини Хомяк.

ІСТОРІЯ ДО СЛІЗ: «Мы похоронить можем в любой момент. Но только своих»: хоч з-під землі б – ​аби знайти Діму та Володю

Мені здавалося, що за ці шість років вона виплакала всю душу. До дна. До кожного живого нерва. Але материнське серце любить і жде. Завжди. Обіймає мене, як свою дитину. Міцно-міцно. І довго не відпускає. Вона дозволяє торкатися її ран. Значно ближче, ніж торік. По крихтах складаю пазли спогадів. Той же будинок на одній із луцьких вулиць. Немилосердна спека, від якої не заховатись навіть на вже добре знайомій зупинці. І те вікно на дев’ятому поверсі, де живе мати, яка шукає своїх дітей. На цьому і на тому світі. Етнічна росіянка Катерина Хомяк — єдина на всю Україну ​мама, у якої на фронті зникло безвісти двоє синів

Я знаю, що то найважча робота — ​писати про мам, які вже сьомий рік падають у прірву. Про сильних мам. Таких, як Катерина Хомяк. У неї семеро дітей, двоє її синів — ​Володя та Діма — ​в червні 2014-го поїхали воювати на Донбас. Володимирові (позивний «Терміт») виповнилось 24 роки, Дмитру («Паразит») — ​20. Хлопці були добровольцями батальйону «Айдар». Вони зникли безвісти 5 вересня того ж року під Щастям. І з того часу мати їх шукає. Тоді наші військові потрапили в засідку. Щонайменше 46 людей загинуло. Тіла бійців поховали на Старобільському кладовищі. Там досі багато могил тимчасово невідомих героїв України. Слідчі просили Катерину Хомяк повірити в те, що сини загинули, адже ДНК ніби збіглися. Але мати домоглася, щоб таки їх визнали безвісти зниклими внаслідок збройного конфлікту на Донбасі. Через суди…

Слідчі просили Катерину Хомяк повірити в те, що сини загинули, адже ДНК ніби збіглися. Але мати домоглася, щоб таки їх визнали безвісти зниклими внаслідок збройного конфлікту на Донбасі. Через суди…

Реклама Google

Закон «Про зниклих безвісти» існує лише на папері

Катерина Хомяк постійно кудись їздить, зустрічається з батьками хлопців, які загинули, які не повернулись. Вона говорить російською, але весь час додає українські слова. І я зовсім не хочу перекладати їх. Нехай вони залишаться живою її мовою.

Її сини-соколи...
Її сини-соколи...

  – Каждый год 29 сентября мы ездим в Киев, в основном мамы, — ​говорить Катерина Олександрівна. — ​Так и в этот раз пошли сразу на Михайловскую площадь к стелле памяти. Eё оновили. Там уже написано, что ребята погибли в русско-украинской войне. Свечи горели еще с вечера. Подсолнухи тоже стояли… Я знаю, мамы, сыновья которых погибли в Иловайском котле, тяжело воспринимают эти цветы. Им очень больно. Людей было намного меньше: карантин, и во многих городах открывались памятники погибшим ребятам. А потом была встреча с Президентом. Задавали вопросы. Многие родители болеют онкологией и другими болезнями. Всё платное. Им нужна поддержка. То, что ты туда-сюда мотаешся, очень бьет по здоровью. А если не ездить, не встречаться ни с кем — ​естественно, что дело будет стоять. Нас волнуют поиски ребят и то, как делается ексгумация. В 2014 году вышел один журналист из плена, сам с Луганска, ему дали до 15 документов наших бойцов. Там были паспорта обоих моих ребят. Почему мне их не вернули? Они остались на той территории. Для чего?

Нам тоже хочется, чтобы нас уважили своим вниманием хоть изредка. Мы отдали на войну самое ценное, что имели, — ​своих детей. Поэтому я звоню им, мне важно просто их услышать. Но иногда я так жду, чтобы кто-то позвонил мне…

В Україні вже два роки існує закон «Про зниклих безвісти», але — ​тільки на папері. І ніби вже й на офіційному рівні обговорили створення Комісії з розшуку зниклих безвісти при Кабміні. Однак розмови так і залишилися розмовами. Саме комісія мала би право утворювати пошукові групи, проводити вилучення тіл, вивозити з тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях. На це дуже надіються сотні матерів.

«Ми, мами, витягуємо одна одну з тяжкої депресії»

— Когда я встречалась с Президентом в июле, я говорила, что нас нет, просто не существует, — ​говорить Катерина Хомяк. — ​Сначала Владимир Зеленский смотрел на меня и не понимал. Потому что закон о «безвести пропавших» не работает. Хотя он издан уже два года назад. И когда тебе предлагают тела и возмущаются, мол, тот не подходит, и этот.., они не чувствуют, что делается в душе. Так нельзя обращаться с матерями. Мы похоронить можем в любой момент. Но только своих. За шесть лет ничего не сделано. Если будет комиссия по безвести пропавшим, тогда, может быть, начнут работать поисковые группы. А ее нет. Президент сказал, что списки подаются, но с той стороны не приходит подтверждение. Мы не откидываем версию, что ребята могуть быть в плену где-то в шахтах, на территории России, Крыма. Сейчас довольно сложно делать ДНК, потому что мягких тканей уже нет, остались только кости. Одна мама мне сказала: «У меня хотя бы есть куда пойти на могилу к сыну, а с вами я не знаю даже как разговаривать». Мы вытаскиваем друг друга из тяжелой депрессии, нужно держаться. Но нам тоже хочется, чтобы нас уважили своим вниманием хоть изредка. Мы отдали на войну самое ценное, что имели, — ​своих детей. Поэтому я звоню им, мне важно просто их услышать. Но иногда я так жду, чтобы кто-то позвонил мне…

«Чому вона не хоче погодитися і прийняти ті тіла, які їй пропонують?!»

5 вересня Хомяки їдуть на кладовище до бійців «Айдару»… І так уже шість років. З того бою, в якому зникли Володя і Дмитро, там лежать п’ятеро хлопців. І коли Катерина Олександрівна щось розповідає і каже «до войны», я чітко усвідомлюю цю межу. Вона проходить лезом по її серцю.

Катерина Олександрівна періодично зустрічається з батьками загиблих на війні. Вона єдина в Україні, у кого двоє синів зникли безвісти на фронті.
Катерина Олександрівна періодично зустрічається з батьками загиблих на війні. Вона єдина в Україні, у кого двоє синів зникли безвісти на фронті.

 — Никого из ребят, которые были с моими, я никогда ни в чем не обвинила, и тех, кто собирал тела, — ​голос матері обривається. — ​Это большой удар для психики человека. Однако не все побратимы хотят с нами встречаться, причины могуть быть разными. А еще мне часто говорят: «У вас же совпадение, что ж вы не забираете?» — ​даже мамы погибших. Они не могут одного понять: им привезли детей, которых можно было опознать… И сон мне снился. Трижды. Идет солдат навстречу, поворачивается, смотрю — ​Володя. Я ему говорю: «Почему вы домой не идёте, уже столько времени прошло». «Вернеться спочатку Діма, потім я. Нас здали, мам», — ​сказал сын. А теперь их никто не хочет искать. Когда ты начинаеш дергать, то многим это не нравится: «Почему она не хочет согласиться и похоронить те тела, которые ей предлагают?». Никто нас понять не может, пока сам не пройдет этот путь. Мы — ​мамы, мы ждем. Мы же разговариваем с ними даже через фотографии.

Мати домоглася, щоб таки синів визнали безвісти зниклими внаслідок збройного конфлікту на Донбасі.

В России была еще в 2014-м. И навряд ли я туда уже поеду. Мне лучше тут. Тем более мои ребята пропали в бою с россиянами. Я ни разу не чувствовала, что они погибли. Обидно очень, что кто-то на этой войне деньги зарабатывает, пока матери с ума сходят от боли. И никто не наказан. Ни за Иловайск, ни за Дебальцево. Их сняли и назад поставили. Они и дальше руководят армией. Генеральские погоны так и остались на плечах. Я не стратег, не военный, я обыкновенная пенсионерка, но жизнь меня чему-то научила. Мне иногда закидывают, что я русскоязычная. Ведь на лбу не написано, что у меня два сына пропали в бою за Украину. С россиянами.

Яким же щастям це було б, якби загублені в Щасті сини Катерини Хомяк повернулись додому… Бо її найбільше бажання — ​хоч з-під землі б — ​аби знайти Діму та Володю.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel