Осінь – розп’яте кохання...

Осінь бере за руку.

І віриш їй чомусь, віриш, —

Як в жалібний стогін скрипки,

Як в жадібний поклик звіра.

 

Мов світло у кров, проникли,

Стали, як в горлі гроші,

Сизий холод ожини

І вороги хороші.

 

Щастя, як весни, – грішне.

А благодать – як осінь…

Солодкий дим батьківщини

У твоєму волоссі.

 

Осінь.

Душа для тіла –

Наче стара перина.

Одне із церковних таїнств,

Де хліб мокають у вина.

 

Сняться дельфіни й коні.

Або вже зовсім не спиться,

Бо за вікном

Місяць в’яже

Долю на променях-спицях.

 

Зранку приходить правда,

Гола, як в грудні вишня.

Осінь – розп’яте кохання.

Тому

Вона

Всевишня..

Ігор ПАВЛЮК, м. Київ.