Так в житті буває: сіра мишка в червоному капелюшку перевтілюється...

У школі її називали мишкою. Сірою мишкою. Інколи здавалося, що однокласники забували, що в неї є ім’я Віолетта. Віола. На початках дітлахи її дражнили Фіолеттою.

Вона була симпатичним дівчам. І вчилася гарно. Але цього ніхто не помічав. Бачили її бідність. Розгубленість, коли смикали за кіски.

У Віолетти була подруга Надя. Донька батьків-пияків. Надя майже одразу після закінчення школи вийшла заміж. Щоб від рідні подалі.

Жила Віолетта з бабусею Орисею, бо мами не стало невдовзі після пологів. Ніна була студенткою. До диплома залишалося півтора року. А батько… Він десь був. Але покійна донька матері нічого про цього хлопця чи чоловіка не розповіла. Лише просила назвати маленьку Віолеттою.

Бабуся з внучкою жили скромно. Через це однокласники прозвали дівчину сірою мишкою.

Якось у старших класах для кращих учнів організували екскурсію в столицю. У списку була й Віолетта. Але у бабусі не було грошей, і замість неї поїхала Світлана, мати якої з усіма мала блати. Свєтка зневажала Віолетту. Завжди брала на кпини. Відігралася й за екскурсію: мовляв, бідося повинна сидіти вдома.

…У їхньому випускному класі з’явився новий учень. Денис. Він звернув увагу на Віолетту. Свєтку це розізлило. Чому цей симпатичний хлопчисько задивляється на сіру мишку, а не на неї?

— Тримайся від Дениса на відстані кілометра, — ​просичала до Віолетти Свєтка.

— А то що буде?

— Патли твої довгі висмикаю. Серед моїх друзів є хлопці, що можуть таке з тобою зробити… Втямила, миша?

Віолетті стало лячно. Від Свєтки можна чого завгодно очікувати. Вона стала оминати Дениса. А вдома тихенько оплакувала своє перше нещасливе кохання…

Зі Свєткою в Дениса нічого не «витанцювалося». А на Віолетту хлопець образився. Не розумів, чим завинив.

Однокласники ділилися планами на майбутнє: куди хто хоче вступати.

— Гей, миша, а ти куди намилилась? — ​запитала Свєтка. — ​На роботі в моєї мами прибиральниця потрібна. Підеш? Я тобі рекомендації дам.

Клас зареготав.

Віолетта не збиралася йти на випускний вечір. Хотіла швидше отримати атестат і податися… Куди, ще не знала…

…Незнайомець з’явився на порозі їхньої оселі в суботу під обід. Статний чоловік із сивиною і глибокими, як на його вік, зморшками. Запитав, чи проживає тут Ніна. Орися здригнулася.

— Проживала. Давно, — відповіла, розглядаючи непроханого гостя.

— Значить, змінила адресу.

— Померла моя донька. А ви хто, пане, будете?

— Я — Костянтин. Ми зустрічалися з Ніною. Вона чекала від мене дитину. А потім пропала. Я винен, що обманув її, що не шукав…

— Заходьте, розкажіть мені те, чого я не знаю. Дочка про вас жодним словом не обмовилася.

— Я закохався в Ніну. Не зізнався, що одружений. Мої батьки були при посадах. І я кар’єру робив. Дружина також була з поважної родини. Моє життя було розписане по пунктах. Піти з дружиною до театру. Зустрітися з потрібними людьми. Повечеряти з батьками… А з Ніною було легко. Просто. Вона така… справжня. Я злякався, коли сказала, що чекає дитину. Тоді й зізнався, що маю сім’ю. Попросив зробити аборт. Вона відмовилася. Почала уникати мене. А потім пропала. У нас із дружиною не було дітей. А недавно її не стало. Перебирав папери й натрапив на старий записник. А там Нінина адреса. Навіть не пам’ятаю, навіщо її записав. От і вирішив поцікавитися, як живе, вибачитися. Та й самотньо мені. Скажіть, Ніна померла, коли робила аборт?

— Ні, після народження дитини.

— То в мене?..

— Донька. Віолетта. Випускниця.

— Віолетта?! Люблю це ім’я. Якось сказав Ніні: коли народиться донька, назву Віолеттою. А я можу побачити її?

— Скоро має повернутися з ринку. Можете зачекати.

У двері подзвонили. Костянтин чув, як Орися щось шепотіла внучці. І ось… Дівчина дивилася на нього синіми Ніниними очима. Таке ж, як у матері, розкішне довге волосся. Вродлива. Лише одягнута скромно.

— Віолетто, я…

— Бабуся мені сказала, хто ви.

Скільки емоцій він пережив за ці миті! Думки плуталися, перечіплювалися одна за одну. Розгубилися слова.

— Я вам каву приготую, — мовила дів­чина. — Або чай.

— Дякую. Віолетто, розкажи мені про себе. Куди вирішила вступати?

— Поки що нікуди. Роботу буду шукати.

Думка у Костянтина визріла миттєво…

Життя Віолетти й Орисі змінилося. Дівчина досі жартує, що відчуває себе Попелюшкою, і ця казка триває…

Костянтин наполіг, аби Віолетта переселилася в інше місто. В його будинок. Хотів дбати про доньку, яку так пізно знайшов. А вона без бабусі — ні кроку.

Віолетта закінчила інститут. Пішла працювати на батькову фірму. Швидко росла у професійному плані. Переймала досвід від батька: як вести ділові перемовини, переконувати партнерів. Її бізнесові ідеї, підкориговані Костянтином, мали успіх.

— Гей, миша, а ти куди намилилась? — ​запитала Свєтка. — ​На роботі в моєї мами прибиральниця потрібна. Підеш? Я тобі рекомендації дам.

Від колишньої Віолетти не залишилося нічого. Лише розкішне довге волосся. Тепер це була ділова бізнесвумен — упевнена, стильна, заможна. А от із заміжжям не поспішала. У неї був бойфренд. Разом подорожували за кордон, їздили на відпочинок, ходили на ділові вечірки. Інколи Славко гостював у неї вдома.

— Чому ти не виходиш за нього? — запитував Костянтин.

А вона й до пуття пояснити не могла, чому. Можливо, тому що Славко заради неї залишив свою дівчину. Про це Віолетта дізналася пізніше. Хтозна, чи одного разу він не вчинить так само з нею…

…Однокласники з цікавістю розглядали стильну молоду жінку в червоному капелюшку. У ній годі було впізнати колишню сіру мишку.

— Та це ж Віолетта! Наша Віолетта! — вигукнув Денис.

У багатьох на обличчі було здивування. Розповніла, виклично одягнута Свєтка, як і колись, хотіла кинути щось в’їдливе, але зрозуміла: зараз це зовсім недоречно.

Кожен розповідав про себе. Дійшла черга до Віолетти. Вона сказала, що працює в успішній компанії, власником якої є її батько. І зараз вона його права рука.

Тепер колишні однокласники хотіли з нею спілкуватися. Просили візитівку. Розпитували про все. Підійшла Свєтка:

— Ну що, миш… Віолетто, вип’ємо за твоє перевтілення? Я тут коньячок прихопила.

— Коньяк будеш пити в ресторані, — кинув хтось.

— Поки дійдемо до того ресторану…

— Світлано, я не вживаю спиртного. Зовсім, — відповіла Віолетта.

— А я вживаю! — вигукнула Свєтка і приклалася до пляшки. — Якщо нема грошей і кохання, то хоча б настрій собі треба створити.

Віолетта не побачила Наді. Запитала в Дениса, чи прийде колишня подруга на зустріч.

— Обіцяла. Але пізніше. В неї третя дитина народилася. Батька вже давно нема. Мати геть спилася. Добре, що чоловік нормальний. Лише живуть бідно.

Віолетта на мить задумалась.

— Денисе, тут десь є поблизу дитячий магазин?

— А… навіщо?

— Жила–була сіра мишка. Колись вона мала тільки маленьку нірку, в якій поміщалося все її добро. І майже не мала друзів. Але одного разу сталося диво… Денисе, не дивися на мене великими очима, — засміялася. — Ходімо, купимо подарунки Надиним дітям. І банкомат треба знайти. Гроші також не будуть їй зайвими. Це колись я була звичайна мишка. А тепер — чарівна миша в червоному капелюшку.

Свєтка налила у свій бокал чергову порцію вина:

— У мене тост. За перевтілення мишей у людей! — вигукнула п’яним голосом.

Її ніхто не підтримав. Усі дивилися вслід Віолетті й Денисові. Перемивали кістки однокласникові, мовляв, такий порядний, а вскочити в гречку не проти. Ніхто ж не знав, куди вони пішли…

Ольга ЧОРНА.