Книга наказів по редакції часів Юхима Лазебника – тепер один із найдорожчих раритетів «Газети Волинь».
Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар»
І запропонував присвоїти Луцькому педінституту ім’я Лесі Українки замість… Йосифа Сталіна
«Ти цього не писав, а я не читав»
На початку лютого 1944 року журналіст головної республіканської газети «Радянська Україна» Юхим Лазебник терміново вилітає у Луцьк для відновлення випуску обласної газети «Радянська Волинь». Щойно його столична редакція після довгих доріг до Сталінграда й назад осіла в Києві. В роки Другої світової це видання навіть на день не припиняло свого виходу. По суті, то була фронтова газета, яка і відступала, й поверталася додому разом із діючою армією.
І ось нове відрядження – фактично на фронт, адже в ті дні ворожа авіація ще бомбила Ковель, точилися бої за Луцьк. Добратися сюди було непросто, але наказ є наказ, і Юхим Лазебник разом із дружиною Ніною Павлівною та молодшим колегою Анатолієм Дімаровим, також журналістом із «Радянки», санітарним літачком у страшенній холоднечі дісталися таки до обласного центру Волині. За містом і справді ще чулися вибухи, стрекотіли кулемети. У добре натопленій кімнаті й відбулося так зване відновлення випуску. Разом із прибульцями сиділи відповідальний секретар газети Яків Чернявський та ще двоє співробітників редакції – Микола Дерев’янко й Ірина Фетісова.
32-річний Юхим Антонович прибув у Луцьк не новачком у журналістиці. У свої шістнадцять, ставши гірником шахти в Кривому Розі (для цього якось умудрився «доточити» собі ще два роки), він водночас захопився художнім словом, спостереженням за життям людей. Інакше й бути не могло, адже народився між Шевченковими Моринцями й Кирилівкою – у селі Боровикове і, ще навчаючись у моринській семирічці, перейнявся творчістю. Надихав на це «Кобзар», який він знав напам’ять. Мудрі вчителі, відчуваючи Юхимову любов до літератури, потай давали йому читати деякі заборонені владою книжки, як-от роман про козацький Батурин. Цей твір так вразив юнака, що він поклявся помститися за гетьманську столицю.
Мудрі вчителі, відчуваючи Юхимову любов до літератури, потай давали йому читати деякі заборонені владою книжки, як-от роман про козацький Батурин. Цей твір так вразив юнака, що він поклявся помститися за гетьманську столицю.
…Гірником Лазебник пропрацював недовго. Молодого, заповзятливого, талановитого хлопця забирають у тоді дуже авторитетну газету «Червоний гірник». Окрім того, він деколи друкувався і в часописі «Кривбас». Його шанували за новизну, нестандартний підхід до розкриття теми. Хоч іноді та новизна працювала проти нього. Так було, зокрема, в трагічні часи Голодомору, який він бачив на власні очі: на міському базарі щоранку лежали трупи чи опухлі, знесилені селяни, котрі намагалися виміняти щось на провіант. Особливо обпік його серце приїзд на малу батьківщину, де із жахом довідався, що в ті страхітливі роки вимерло пів села. Свій біль за земляками вилив у вірші–печалі, який подав до журналу. Редактор видання Леонід Юхвід, який згодом прославився як автор п’єси «Весілля в Малинівці», прочитавши твір, пошепки сказав: «Ти цього не писав, а я не читав», – і, вийнявши з кишені сірники, тут же спалив його. З тих пір з-під пера Юхима Лазебника не вийшло жодної поезії.
Прискіпливому журналістові багато що боліло в той «неповторний час» сталінської тиранії, не міг сприйняти розумом, приміром, винищення в 1937–му усіх його вчителів із семирічки! Мав намір глибше поринути в світ нашого драматичного минулого, от і вступив на історичний факультет Київського держуніверситету. А перед цим здобув філологічну освіту.
Приїхавши на Волинь, прагнув запровадити в очолюваній ним газеті все краще з набутого в «Радянці» досвіду. Чи не найбільше прищеплював підлеглим любов до слова, до точності викладу матеріалу, до образності, хоча в тих умовах видання не могло, не сміло обходитися без заскорузлих фраз про звеличення «вождя всіх часів і народів», «виконання й перевиконання соціалістичних зобов’язань», «єдність блоку комуністів та безпартійних», інших заяложених більшовицьких висловлювань… Попри все, крізь сухі штампи пробивалися живе слово, свіжа думка, вимальовувалися цікаві образи людей Волинського краю.
Думається, що науковцям-історикам університету вдасться розкрити цю таїну, звернувшись до архівів, де зберігається протокол того засідання, яке навічно закріпило за вишем право у віках носити ім’я Лесі Українки.
Юхим Антонович на редакційних летучках не раз ділився з молодими журналістами спогадами про досвід роботи таких колег із «Радянської України», як Андрій Головко, Петро Козланюк, Павло Усенко, Анатолій Шиян, Ярослав Галан… Не соромився зізнатися, як Головко, прочитавши чорновик одного його нарису, порадив іще раз зустрітися з героєм, глибше «влізти» в його душу, змалювати, які в нього очі, яке обличчя, бо, за словами Андрія Васильовича, «очі іноді скажуть про людину більше, ніж вона розповість про себе сама, а обличчя доповнить». І коли маститий автор прочитав удосконалений варіант твору свого молодшого колеги, надзвичайно порадів за нього, вигукнувши: «Оце вже нарис! У ньому є образ, є характер. Вітаю вас щиро! Отак і продовжуйте!».
Відповідальний редактор шанував людей, з якими йому випало працювати на Волині, прислухався до думки кожного і щиро радив журналістам бути особливо пильними в роботі над словом, «з очима в руках» перечитувати кожен написаний ними рядок, обов’язково переглядати свій матеріал, що стоїть у номері, аби не вийшло так, як в одній із тодішніх російськомовних газет. Цей епізод Юхим Антонович не втомлювався час від часу повторювати. А мовилося про долю редактора районки, одна з публікацій якої вийшла під заголовком «Выполняйте советы врага» замість «Выполняйте советы врача». Всього одна літера, за якою послідувала трагедія: щоб не зазнати страшних катувань у сталінських застінках, редактор застрелився…
«Ви прямо скажіть: українська народна пісня підживлює націоналізм…»
Нині можемо тільки гадати, про що думав редактор у ті страшні часи, коли гостра сталінська сокира дні й ночі чатувала над головами уярмленого народу. Він багато що знав, бачив чимало лиховісного на волинській землі. Перед його зором стояли величезні металеві ворота обласного управління держбезпеки, що містилося навпроти редакції. Випускаючи ночами газету, її працівники не раз принишкло визирали у зашторені вікна й краєчком ока бачили, як із тих масивних воріт вивозили в бік вокзалу неугодних владі людей — «ворогів народу», «бандитів», «українських буржуазних націоналістів». Ці страшні спостереження редактор довіряв лише своїм потаємним блокнотам. (На схилі літ Юхим Антонович зізнався авторові цього нарису, що тих записників у нього зібралося понад 130).
У навіяній ними одній із розмов поважний професор поділився зі мною випадком, пов’язаним із проведенням на Волині виборів до місцевих рад, де і його висунули кандидатом до обласної ради. Виїхавши на зустріч із виборцями одного з найвіддаленіших сіл тодішнього Заболоттівського району (нині Ратнівський район. – Ред.), там і заночував у вчительському гуртожитку. Разом із ним були перший секретар райкому партії та начальник райуправління КДБ.
«Учителі влаштували нам невеличкий концерт, – згадував Юхим Антонович. – Мене зачарували їхні прекрасні, чисті голоси. Але водночас дуже подивував принцип побудови виступів. Спершу вони виконали дві російські пісні, а потім, «на підверстку», одну українську. Мені захотілося дізнатися, хто придумав таку пропорційність і послідовність. Директор школи непевно відповіла: «Так якось склалось…». Секретар райкому враз зауважив: «Не те говорите! Ви скажіть прямо: українська народна пісня підживлює націоналізм, який і без цього є загрозливим, а російська пісня кличе до дружби народів, тим то вона й має бути головною». Представник КДБ при цьому додав: «Інакше ми не зможемо виховати з місцевого населення інтернаціоналістів».
Дивуюся, як репліка Лазебника не повернулася для нього жорстким оргвисновком, адже його думки були цілком протилежними мисленню осіб офіційних.
Була можливість розквитатися із зухвалим редактором і вдруге. І ось чому. Деякий час він за сумісництвом читав лекції в Луцькому педінституті. Ось саме до нього й звернулися деякі викладачі та студенти з проханням порушити питання про присвоєння їхньому навчальному закладу імені Лесі Українки. Вони робили таку спробу самі, але марно. Навспак стали місцеві ортодокси, які вважали, що виш неодмінно має носити ім’я батька всіх народів великого Сталіна. Юхим Антонович розповів про все першому секретареві обкому Іллі Профатілову, який, схоже, довіряв редакторові. Той запитав: «А як вважаєте ви?». «Я осмілів, — зізнався мені Лазебник, — і сказав, що цілком поділяю добрі наміри викладачів і студентів. Питання поставили на бюро обкому. Першим тоді надали слово мені. Я й розповів про світову велич поетеси, про її життя та діяльність на волинській землі, передав думки громадськості щодо найменування інституту. І тут мене різко обірвав своєю грізною реплікою член обкому — начальник обласного КДБ: «Бросьте это хуторянство и лучше уважайте имя великого товарища Сталина!». Цю «геніальну» думку враз підтримали члени найвищого органу влади в області. Але… Слово взяв перший. Він якимось дивом схилив чиновників на користь всесильної Лесі, яка перемогла самого «титана титанів».
Від себе додам: думається, що науковцям–історикам місцевого університету колись вдасться розкрити цю таїну, звернувшись до відповідних архівів, де, напевне ж, зберігається протокол того засідання, яке навічно закріпило за їхнім вишем право у віках носити ім’я Лесі Українки.
(Закінчення – в наступному номері).
Андрій МЕЛЬНИЧУК, заслужений журналіст України.
