«Навіть акушерка спершу не могла відрізнити мою ляльку від живої дитини»

Його «немовлята» знаходять нові родини в Польщі, Фінляндії, Італії, Америці, Сінгапурі. До нього приїжджають учні з інших країн. Беруть інтерв’ю закордонні авторитетні видання. За плечима навіть персональна виставка в Києво-Печерській лаврі. Адже, погодьтеся, нечасто зустрінеш чоловіка, який «чаклує» над дитячими іграшками. Тим паче, реборнами – ляльками, які максимально нагадують живе маля! Це майже ювелірна робота, яку можна порівняти із художнім розписом. В Україні усього з десяток таких лялькарів. Сергій Бондар – єдиний чоловік серед них. А у світі – другий! Неможливо відвести погляд від «немовлят», виготовлених умілими руками майстра. Вони, як дві краплі води, схожі на справжніх малюків. Здається, ось-ось заплачуть чи усміхнуться.

 Після підриву на фугасі лікарі сказали: «Ти народився у сорочці»

Сергій Бондар ніколи не думав стати лялькарем. Так розпорядилась доля. Захищаючи Україну, керуючи 40-тонною броньованою машиною, чоловік ледь не загинув. За місяць до демобілізації танк Сергія підірвався на фугасі.

«Ми «прорізали» коридор до Луганського аеропорту і мали утримувати цей «прохід». Оскільки я вів першу машину, наїхав на протитанкову міну… Осколкових поранень я не рахую, ми далеко були від шпиталю, тому цього ніхто не записував, — пригадує колишній боєць. — Отримав черепно–мозкову травму, акустичну баротравму вуха, а також пошкодження хребта. Лікарі казали: «Хлопче, тобі пощастило, ти народжений у сорочці»… Війна всіх змінює. Дуже. Я повернувся точно не таким, яким ішов. Там ми збагнули сенс життя та змінили свої погляди на нього».

В Україні усього з десяток таких лялькарів. Сергій Бондар – єдиний чоловік серед них. А у світі – другий!

Після повернення з фронту чоловік пройшов доволі довгий відновлювальний період. Майже рік провів у шпиталях та реабілітаційному центрі. Потім складно було знайти роботу, бо багато хто вважав: мовляв, атовці через бойові травми непередбачувані.

«До того 12 літ я ремонтував взуття. Коли повернувся, хотів знову цим займатися, та рівні стібки у мене не виходили. Був сильний тремор (тремтіння) рук. Вирішив не братися за те, чого зараз якісно не можу робити. Спробував бути водієм, охоронцем, пакувальником, але теж довго не витримував. Не міг знайти собі місця», — згадує пан Сергій.

«Коли я дістав із сумки «немовля» і почав передавати замовнику, перехожі ледь поліцію не викликали»

Реабілітологи радили відновлюватися завдяки дрібній моториці. І от дружині спала на думку ідея зайнятися створенням реалістичних ляльок. Сергій погодився. Поступово зник тремор. А медитативний стан під час процесу допомагає відволіктись від важких спогадів про війну.

 «Спочатку вагався. Думав: ну як це так? Ляльки і я? Але чому б не спробувати? Сам здивувався, що коли прошиваю волосся — руки в мене не трусяться. Під час реабілітації нам психологи пропонували малювати, ліпити, розписувати. Це дійсно допомагає: концентруєшся, занурюєшся, відключаєшся від думок і зовнішнього світу. Так само почуваюся, коли роблю ляльку, — розповідає майстер. — Можу сісти за неї о 9-й і закінчити о п’ятій ранку наступного дня».

Процес «народження» такого малюка дуже складний. Для початку потрібно знежирити заготовку, прорізати місця очей та ніздрі. Потім розфарбовувати — намалювати капіляри, вени, судини, почервоніння, складочки. Щоб досягти кольору людської шкіри, доводиться нанести до 40 шарів фарби, кожен із них запікаючи в пічці. «Кілька діб роблю волосся ляльці. Одягаю спеціальну збільшувальну лінзу і прошиваю по одній волосинці тоненькою голкою. Найчастіше для волосся немовлят використовую довгу м’яку шерсть ангорських кіз. Її замовляю з Туреччини. Майже вся шерсть — біла. Ми її фарбуємо у потрібний колір. Хоча, буває, замовляють і натуральне людське волосся. Тулуб шиємо з тканини. Дружина набиває його синтепухом, холофайбером. Лялька має важити, як реальна дитина, і навіть пахнути нею. Намагаємося підібрати стандартну вагу немовляти — 3–4 кілограми. Щоб пахла дитиною, роблю з нею спеціальні маніпуляції. Малюки ж часто пахнуть присипкою!».

Для того, щоб зробити ляльку максимально реалістичною, Сергій часто розглядає діток на вулицях, у поліклініках: вдивляється, який у них колір шкіри, які погляди, які емоції вони проявляють. Мами іноді зиркають на нього з підозрою… «Не менш дивувалися перехожі, коли я «дитину» із сумки діставав і передавав замовнику. Здавалося, що зараз поліцію викличуть… Одного разу дружина везла маршруткою замовлення. Лялька була вдягнута легко. А надворі мороз. Старша жіночка їй через усю маршрутку кричить: «А ви зробили щеплення від кору своїй дитині, що так безпечно з нею по маршрутках вештаєтесь?». Довелося пояснювати, що це лялька. Вмить пів маршрутки прибігло її роздивлятися. Навіть наша знайома акушерка спершу не могла відрізнити її від живої дитини», — з усмішкою згадує лялькар.

«У нас іграшки народжуються і не продаються, а віддаються у нову сім’ю»

Важливе правило майстра — братися до діла тільки в хорошому настрої. «Захворів, погано себе почуваю — за роботу взагалі не сідаю. Потрібно, щоб лялька виходила гарною, з добрими емоціями та позитивною енергетикою. А як щось не так, то значить, їй не хочеться «народжуватися», ще рано на світ. Буває, «малюк» виготовляється за 2–3 тижні, а іноді й за півтора–два місяці не виходить, щось не подобається. Навіть таке траплялося, що змивав усі фарби, усі ці пласти, які наносив, запікав. Змивав до основи і починав заново. Ми не говоримо, що зробили ляльку, — вона у нас народжується», — каже пан Бондар.

 Вони дійсно народжуються в руках майстра. Усі матеріали замовляє в Америці. Приходять деталі: безколірні, стандартні ручки, ніжки, голівка. Це молд із силікон–вінілу. Коли ж починає тон наносити, промальовувати деталі — вони оживають. «Іноді плануєш хлопчика, а вимальовується симпатична дівчинка», — розповідає лялькар.

Першу створену власноруч ляльку назвали Вікторією. У фейсбуці Сергій написав, що «дитина шукає нову родину». У реборністів так прийнято: не продавати, а віддавати в нову сім’ю. Гроші отримуються, але дітей не продають…

«Тільки–но виставив в інтернеті, за 5 хвилин подзвонив колекціонер з Одеси і забрав. Одна сім’я взяла ляльку–сплюшку — маля із закритими очима. У них немає дітей, тож хотіли відчути, як це — тримати малюка. Віддав її з памперсами», — розповідає майстер. Також, за його словами, такі іграшки стають порятунком для самотніх людей похилого віку або для особливих діток, які не мають друзів і яких інші часто ображають. Для них ця лялька найкраща подружка, вона не даватиме «здачі», якщо ненароком поцілиш їй в око. Бо є ж діти з порушенням координації рухів. «Одну ляльку ми подарували особливій дівчинці, яку побачили у фейсбуці. Приємно, що іграшка їй сподобалася. І навіть допомагала. Мама садила за стіл разом і ляльку, і дитину. Казала: «Якщо не будеш їсти, то лялька буде». Так дівчинка стала більше їсти, старатися щось зробити, навіть вимовляти слова, ім’я цієї ляльки», — ділиться незвичайною історією реборніст.

Сергій Бондар є співзасновником проєкту для колишніх військовослужбовців. «Разом зі СУВІАТО ми організували виставку хейндмейд–робіт бійців АТО/ООС, інвалідів та волонтерів — «Творчі студії майстрів–ветеранів». Цей проєкт дуже важливий. Це я побачив на собі. Певний час робив ці ляльки, та мене ніхто не знав, було важко їх «вивести в люди». Подумав, що таких, як я, атовців, військово­службовців, які були на Донбасі, — багато. Вони також сидять вдома, тихенько ввечері щось роблять для задоволення та реабілітації, а реалізувати не можуть. Тому організували таку виставку. Планували цього року ще дві, — ділиться задумом Сергій Бондар, — але карантин нас трішки підвів. Хочу сказати всім тим бійцям, які йдуть на реабілітацію: не бійтеся психологів. Вони роблять велику справу, допомагають побачити себе. Переконався сам, що спілкування з ними дає позитивний результат. Я щасливий сім’янин, а тепер ще й автор ляльок–реборнів, які дарують радість іншим людям».

За матеріалами poglyad.tv, mva.gov.ua, armyfm.com.ua, zemlyaivolya.net.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.