Герцогиня Пхітсанулок: «Так люблю його, як навіть і не думала».
Уродженка Луцька Катерина Десницька стала принцесою Сіаму
Про життя цієї відомої історичної постаті та незвичайної, креативної (за сучасною термінологією) жінки можна написати сценарій не одного цікавого пригодницького фільму. Катерина Десницька… Герцогиня Пхітсанулок… Сіамська принцеса… Свого часу, на початку ХХ століття, романтична історія її кохання та одруження з принцом Сіаму (нині — Таїланд) наробила багато галасу в світі
І справді, шлюб спадкоємця королівського трону зі слов’янкою на той час був нечуваним явищем, тому названий у цій тихій азійській країні «національною династичною катастрофою». Вочевидь, це була шокуюча для багатьох подія, адже шлюб укладався не тільки таємно, але й у православному храмі!
«Було б неземним щастям, якби ти була поруч!»
Коли у родині Десницьких знайшлася дівчинка Катруся, а було це навесні 1886–го, ніхто з рідних навіть у найсміливіших прогнозах не міг припустити, що маленькій лучанці колись поклонятимуться як особі королівської крові. Вона зростала у великій дружній родині. Батько Іван Степанович працював головою Луцького окружного суду, а мама опікувалася дев'ятьма дітьми (мали з чоловіком семеро дітей від попередніх шлюбів та двоє спільних). Коли Десницький помер, переїхали до Києва. У 17 літ Катерина залишилася круглою сиротою. Тож «притулилася» до старшого брата, який навчався у російському Санкт–Петербурзі. Дівчина взялася опановувати фах медсестри і в той час познайомилася з гусаром російської імператорської гвардії. Він звався Чакрабонгсе і мав особливий статус — принца. Про українку з Луцька і смуглявого сіамця писали, що у них любов з першого погляду. Але не думайте, що Катерина, як дізналася, що її обранець — благородної крові, вхопилася за вигідну партію обома руками.
Хай сирота, але була достатньо мудрою, щоб передбачити безліч проблем. Тож як медсестра вона вирушила на фронт (саме тривала російсько–японська війна). А він чекав і писав: «Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Це було б неземним щастям, якби ти була поруч!». Катя потрохи здавалася: відповідаючи йому, називала його сіамською «лек», маленьким. З війни повернулася з трьома бойовими нагородами, зокрема з Георгіївським хрестом за мужність, і ще більш закохана. Вони таємно обвінчалися й «медували» в Єгипті. Але то лиш у казках принцесам ведеться, як у раю: король–батько не сприйняв шлюб, який вважав мезальянсом. У його династії шанували шлюби всередині родини. І хоч король подарував синові новозбудований палац, у дворі Катерину Десницьку не прийняли — називали чужинкою. (Їй теж було непросто, але брату Івану писала: «Звичайно, багато хто, кажучи про моє одруження, згадує тільки про багатство і розкоші, а про щастя мовчить, а скажу я: сильніше любити, глибше розуміти і більше поважати одне одного неможливо»… Королівське серце «не відтануло» навіть тоді, коли народився онук, такий же смаглявенький, як родина тата. Легше стало аж тоді, коли після смерті короля трон зайняв брат чоловіка: у 34 лучанка стала титулованою принцесою Сіаму під тамтешнім іменем На Пхітсанулок, її обранець очолив генштаб армії. У той час вони жили в злагоді, навіть з’їздили в Україну, на Велику Волинь. Відомо, що 1911 року на Рівненщині Катерина стала хрещеною матір’ю своєї племінниці Катрусі Оболонської.
«Думай про мене як про хвору, але ти — єдині мої ліки»
Та сценарій казки мав крутий поворот: Катеринин чоловік закохався в далеку родичку, теж принцесу, правда, 15–річну. Чи могла прийняти українка пропозицію вважати нормою багатоженство? Навіть при тім, що чоловік запевняв, що вона завжди буде найулюбленішою. «Хочу лише зауважити, що, як не прагну, не збагну твоїх почуттів: як це може бути, що в тебе однакові почуття до принцеси і до мене. Де правда? У минулому ми жили як одна людина, розділяючи і думки, й кохання одне одного. Моє серце крається, як подумаю, що ти хочеш жити інакше… Думай про мене як про хвору людину, але ти — єдині мої ліки… Лек, ти так мучиш мене всім цим», — писала вона чоловікові.
Життя у розкоші не зіпсувало Катерину ані на йоту: взялася за працю в Червоному Хресті.
Жінка забажала знову стати Десницькою, гордо відмовилася від «королівських» аліментів і переїхала до брата в Китай. 11-річний син Чула залишився у Сіамі, бо був нащадком спадкоємця престолу. Життя у розкоші не зіпсувало Катерину ані на йоту: взялася за працю в Червоному Хресті. З часом вона поїде на похорон чоловіка, страждатиме через ставлення сина Чули, який засудить її за те, що покинула батька, одружиться з американцем, потім розлучиться і врешті оселиться в Парижі поруч із сім’єю брата. У 1938–му, за свідченням родичів, у неї гостювала сестра Євгенія разом із донькою… Пані Десницька покинула цей світ у 74 роки, залишивши по собі невгамовану цікавість до своєї історії.
Катерину мусимо «повернути» додому
Нам, українцям, ще належить багато що з’ясувати про свою землячку, пильніше придивитися до її постаті. Тим більше, що російські журналісти наввипередки називають Катерину «русской принцессой». У нас же є всі підстави не лише за місцем народження, але й за походженням і менталітетом вважати Катерину українкою, бо вона мала, без сумніву, глибоке родове українське коріння і ніколи не забувала свою Батьківщину. Назавжди з Україною її пов’язали не тільки місце народження, навчання, а й міцні родинні зв’язки! (До того ж на цій землі були поховані її рідні: могила батька — в Луцьку, матері — в Києві). Нещодавно також стало відомо, що згадана сестра Євгенія (у заміжжі — Оболонська) — протягом довгого періоду й до своєї смерті мешкала разом зі своєю сім’єю (чоловіком та донькою) на Рівненщині — спочатку в Здолбунові, згодом — у Клевані та Новоставі Рівненського району. Те, що до початку Другої світової війни Катерина постійно з нею підтримувала зв’язок, певною мірою підтверджують матеріали, які потрапили до Рівненського обласного краєзнавчого музею, — частина сімейного архіву родини Оболонських. Він зберігався в онуки Євгенії — Олександри Андріївни Корсюк із села Новостав. Друга частина архіву нині є в іншої онуки — Наталії Андріївни Лащук із міста Рівного. Ще частина матеріалів, на жаль, втрачена.
Важко переоцінити значення збережених документів в контексті останніх подій, адже доля сіамської принцеси знову стала предметом жвавого обговорення на багатьох російських та українських сайтах, особливо після видання книги «Катя і принц», за яку ми маємо бути дуже вдячні перш за все її онуці — Нарісарі Чакрабонгсе. Але, незважаючи на це, нам належить ще багато чого з’ясувати, щоб назавжди повернути принцесу Сіаму додому, в Україну, і на її малу батьківщину — Волинь. Це мусимо зробити хоча б заради історичної справедливості.
У статті частково використані матеріали, надані Аллою УКРАЇНЕЦЬ, старшою науковою співробітницею Рівненського обласного краєзнавчого музею.
Підготувала Оксана КОВАЛЕНКО, журналістка.
За матеріалами Рівненського краєзнавчого музею, сайтів discoverukraine.com.ua, ukrinform.ua.
