Білоруський «немайдан»
«До пори дзбан воду носить», — каже народна мудрість. Події життя північної сусідки України вкотре підтвердили правоту цієї думки (на те вона й народна мудрість!)
Отож, білоруський дзбан тріснув. Попри позірний порядок, гарні дороги (один з основних аргументів прихильників тамтешнього ладу) та нібито стабільність. Людям надокучило бачити на екранах одне і те ж обличчя, вони захотіли змінити хоч щось
І от коли вже почалося відверте протистояння із владою, то стало відверто цікаво простежувати, наскільки білоруси бояться порівняння з Україною. Так, «українці — братній народ», так, вони захоплюються нашими нардепами, які виступили на підтримку їхніх протестувальників, та кроками української влади, якщо та засуджує Лукашенка. Але особисто у мене склалося враження, що найбільший страх сябрів — образити Росію. Тому в них у жодному випадку «не Майдан» і «не як в Україні». Бо «як в Україні» передбачає різкий ріст антиросійських настроїв і в суспільстві, й у верхах.
А проросійська орієнтація білоруської опозиції не піддається сумніву. І відомі діячі, і прості люди щиро вірять, що Росія має їм допомогти. Мовляв, підтримуйте народ, а не Лукашенка–самозванця. Подібні заклики не раз публікували провідні білоруські телеграм–канали.
Щиро вірять, що Путін от–от підтримає протестувальників. Адже вони нічого поганого не робили, лише вимагають, аби вибори проходили чесно і голоси не домальовували (так, нібито в Росії виборчий процес відбувається якнайдемократичніше).
Складається враження, що сябри просто не бачать очевидного. Мабуть, дається взнаки довге промивання мізків. Тому й щиро вірять, що Путін от–от підтримає протестувальників. Адже вони нічого поганого не робили, лише вимагають, аби вибори проходили чесно і голоси не домальовували (так, нібито в Росії виборчий процес відбувається якнайдемократичніше). Ніби вітають підтримку Заходу, але одночасно сторожко озираються на Схід (а що ж там Кремль?). І весь час переконують (ні, не росіян, а самих себе): ми два братні народи.
Дарма не розуміють, що на двох стільцях довго не всидиш. Он наш Кучма довго бавився у позаблоковість. Це скінчилося розгардіяшем за Ющенка і врешті приходом до влади регіоналів. А тоді настав Майдан, почалася війна і хоч–не–хоч довелося визначатися: віддатися Росії чи опиратися. Одне виключало інше.
Білоруси ж вірять, що можна бути вільними і одночасно обійматися з Росією. З таким же успіхом українці колись вірили, що в нас не буде, «як у Грузії». Грузини теж, мабуть, не сподівалися, що матимуть «своє Придністров’я».
Надто довго біло–червоно–біла громада виходить на вулиці Мінська та інших міст, надто багато покаталися в автозаках, але надто легко хочуть відбутися і надто вірять у дружбу з Кремлем. Тож або сябрів зігнуть у баранячий ріг, або вони дорого заплатять за усвідомлення імперської сутності путінської Росії.
Ми це знаємо, бо за своє розуміння заплатили сповна.
