Через 16 років Лідії Порфірюк вдруге пересадили печінку і після цього вона підкорила Говерлу

«Першу операцію робила бригада із 30 лікарів майже добу»

Її життя назавжди змінилося у 2003–му. 24–річна Ліда була на шостому місяці вагітності. Чекала дівчинку. І дізналася про свій гепатит С. У Національний інститут хірургії та трансплантації ім. Шалімова чернівчанка потрапила у вкрай важкому стані. «Моя печінка фактично не працювала. Здавалося, що я вмираю. Трансплантологи Олег Котенко та Валерій Саєнко ризикували, погоджуючись провести мені операцію, але якби вони не наважилися, я б загинула», — згадує жінка. Це була друга родинна трансплантація в Україні. Робила її бригада із 30 лікарів. Тривала майже добу. Донором стала молодша 21-літня сестра Лідії Марина, яка згодом вийшла заміж і народила двох здорових діток — Сашка і Софійку.

 Із пересадженою печінкою Лідія Порфірюк прожила 15 років. Це був своєрідний рекорд у нашій країні. Зазвичай лікарі таким пацієнтам прогнозують максимум 6–7. Через що їй довелося пройти, щоб вибороти у хвороби вдвічі більше, знають тільки найрідніші. На жаль, гепатит С «мовчав» недовго і став руйнувати уже донорський орган.

Донором стала молодша сестра Лідії Марина, яка згодом вийшла заміж і народила двох здорових діток.

Боляче було від несправедливості, коли сім років тому лікарка відмовилася продовжити першу групу інвалідності на підставі лише гарного зовнішнього вигляду. Через два тижні Лідія потрапила в реанімацію. «Ось так минули ці сім років, за які я боролася, важко вони мені далися, — ​каже чернівчанка. — ​Зовні, можливо, справді я непогано виглядаю, але ніхто не знає, що коїться всередині».

 Три роки тому почали шукати клініку. Потрібна була повторна трансплантація. Зупинились на Чехії. Та коли вже всі формальності були дотримані, а гроші перераховані (кілька разів за час розмови пані Лідія згадувала ім’я свого благодійника, багаторічного міського голову Чернівців, уродженця Волині, Миколи Федорука, завдяки якому кошти на дві операції виділяли міська влада і міністерство. — ​Авт.), …від Лідії відмовилися. Спочатку її терміново викликали, що означало: є донор. «Через 12 годин після того, як мені подзвонили в Чернівці, я вже була в Празі. Приїхала сама. Знову взяли аналізи. Після цього до мене довго ніхто не приходив. Втомилася чекати і пішла з’ясовувати, що відбувається. Лікарі приголомшили: «Ми не помітили, що ви українка. Наша клініка не має права оперувати громадян вашої країни. Їдьте додому»… Це шокувало! Виходить, ми спілкувалися більше року, підписали договір, а вони не помітили, що я українка!

Коли захворіла, сказала Іванові: «Якщо хочеш розлучитися, то я зрозумію». Він запитав: «Якби це трапилося зі мною, то ти б залишила мене?» Я відповіла, що ні. А він: «Тоді чому я маю тебе покидати?». 

Був марно витрачений рік мого життя… Я сіла в холі клініки і зрозуміла, що сама додому не доберуся. Добре, що приїхали друзі чоловіка і посадили на автобус до Чернівців. Повернувшись, сказала, що не хочу ні операції, ні подальших мук. На цьому ми закінчуємо! Тиждень ні з ким не спілкувалася. Не хотілося нікого бачити. Не хотілося жити. Але ж у мене є сестра Марина! Вона таємно зателефонувала Олегу Котенку, який за ці роки став другом нашої сім’ї. Він сам домовився з білоруськими лікарями, щоб вони прийняли мене на консультацію. Потім Марина запитала: «Які у тебе плани на вихідні?» Я здивувалася: «Ну які в мене плани? Ніяких». Тоді вона відповіла: «Раз ти нічим не зайнята, ми їдемо до Мінська. Нас там чекають, та й квитки я вже взяла туди і назад».

Білоруські медики сказали: «Ще є час. Лікуйте гепатит, вбивайте стару печінку, не шкодуйте, все одно її доведеться міняти». Після трьох місяців хіміотерапії аналізи засвідчили: гепатит відступає! Призначили ще один курс. Ліда повернулася додому. Через три доби її стан різко погіршився. Знову реанімація. Білірубін 270 при нормі до 20! З кожним днем ставало все гірше, печінка фактично відмовила. Чернівецькі медики боялися відпускати. Та Марина наполягла: «Довезу я її чи ні, але ми повинні їхати!».

«Ми стільки тобі крові перелили, що ти тепер точно білоруска»

У Мінську миттєво провели всі обстеження. Вона була першою в списку на пересадку… Операція тривала 16 годин. Тричі відкривалася кровотеча. Потім лікарі жартували: «Ми стільки тобі крові перелили, що ти тепер точно білоруска». Після хірургічного втручання відмовили нирки. У черевній порожнині виявили великий згусток крові — ​розміром із півлітрову банку. Три дні коми.

«Якщо пекло є, то я в ньому була. Бачила маму, яка померла декілька років тому. Ще когось, хто намагався мене там затримати, а я весь час виривалася. Рада була прокинутися в реанімації, а не залишитися там, звідки повернулася. Приходила до тями дуже важко, не пам’ятала імен рідних, не реагувала на прохання, навіть пручалася, коли мені робили перев’язки. Марина постійно була поряд, розповідала про родину, показувала фотографії племінників. І я почала одужувати, — ​розповідає жінка.

 На зміну сестрі приїхав чоловік. Саме Іван допомагав дружині робити перші кроки. «Медсестри були вражені. Він водив мене на перев’язку, підтримував, бо сама я не мала сили встати, — ​розчулена турботою коханого Ліда. — ​Поруч лежала жінка, у якої троє дітей, але біля неї нікого…»

«Дякую Богові за кожен прожитий день, за кожну прожиту хвилину. Ніколи — ​ні перед операціями, ні після них — ​не запитувала лікарів, скільки житиму. Не скаржуся, навіть якщо погано. Я велика оптимістка. Можливо, це мене й тримає. Кожній людині Господь дає щось добре. Мені він дав гарного чоловіка, з яким прожили у шлюбі більше 20 років. Коли захворіла, сказала Іванові: «Якщо хочеш розлучитися, то я зрозумію». Він запитав: «Якби це трапилося зі мною, то ти б залишила мене?» Я відповіла, що ні. А він: «Тоді чому я маю тебе покидати?». Разом ми доглядаємо господарку: город, кроликів, курей. Сама саджу квіти і грядки, на яких вирощую овочі. Дуже люблю вишивати. Дошивала крило янгола навіть тоді, коли вже забирали на першу трансплантацію. Мусила докінчити, адже це ангел-охоронець! Хірургові Олегові Котенку вишила символічну картину «Сила віри, або Остання надія». На ній зображена дівчина, яка з останніх сил тримається руками за хрест на вершечку гори. Так само я благала про допомогу. І лікарі дали мені вже другий шанс. Хотіла б ще пожити, побачити, як ростуть племінники, погуляти на їхніх весіллях», — ​ділиться думками і планами Лідія Порфірюк.

Минулоріч 25 людей із пересадженими органами, зокрема і Лідія, підкорили Говерлу. «Зізнаюся, що страшенно боюся висоти. Але вирішила: піднімуся на гору обов’язково, щоб показати і собі, й іншим: активно можна жити навіть після двох пересадок печінки. Цим підйомом ми сказали всій країні: ми живі, ми є! Ще ця акція потрібна була, щоб донести до здорових людей: цінуйте здоров’я, бережіть те, що маєте», — ​каже Лідія Порфірюк.

Ольга ВЕКЕРИК.

За матеріалами: molbuk.ua, ukraine.fakty.ua, censor.net.