Коли відходила у кращий світ мати прошепотіла: «Прости, доню!»

Першою на ту звістку прибігла сусідка, пліткарка Тома. Ну як — ​усі вже знають, а вона й не бачила.

— Таки так! Сидить Дубениха чистенька, гарненька біля хати, а Маринка навколо неї ластівочкою в’ється і щебече. Разів триста, доки я була, її поцілувала і спитала, чого тій треба!

Люди здивовано переглядались і знизували плечима: от тобі і життя, от доля на свої місця все й розставила.

І було чого тим людям дивуватись. Стара Дубениха, а в молодості Анна Вікторівна, дужче за все на білому світі любила старшу доньку Ольгу. Та для неї і квіточкою, і зірочкою, і світлом у віконечку була. Менша ж Маринка — ну таке! Так вийшло, що поробиш. Не викида­ти ж?

А вона ж була напрочуд доброю і ніжною дівчинкою. З усіх сил намагалась догодити матері і батькові, аби почути хоч одне добре слово. Та де там! Усе не так або взагалі повне ігнорування.

— Нащо ж ви мене на світ привели, якщо аж так не любите? — ​запитувала Маринка, коли стала старшою.

— Пізно було щось робити, — ​без краплі співчуття казала Анна Вікторівна. — ​Ти так вчепилась, що жоден народний метод не допоміг.

Маринка плакала і бігла до бабусі Ніни — ​єдиної у цілому світі, хто її любив.

Анна Вікторівна все ж одягала, годувала і навіть вивчила свою нелюбу меншу доньку. Коли ж Маринка прийшла знайомити батьків зі своїм майбутнім чоловіком, ледь глянувши на обранця доньки, тицьнула їй кілька тисяч (а при Союзі то був цілий статок) і сказала:

— Усе! Більше ти не дитина, і я не винна тобі абсолютно нічого. Хочеш — за ці гроші весілля справляй, хочеш — дім купуй, або он — ​у річку вкинь. У тебе є вже освіта, цього більш ніж досить. Живи далі, як знаєш, — ​і буквально випхала молодих за двері.

Із того часу років сорок минуло. Усе, що мали Дубенки, у старшу доньку вкладали. Все тягнули до її двору. Їздили з її дітьми до моря і в гори. То для них були онуки. Діти ж Марини — ​чужі. Вибудували старшій доньці дім і завели господу. Оля ще спить з чоловіком, а тато і мама уже справляться і город сапають. І роблять усе тихесенько, аби «дитинку» не збудити.

Марина жила у тому ж селі. На отримані гроші купили гарний і просторий дім. Із чоловіком жили справді добре. Тихо у них і мирно завжди. Вона для нього сонечко і не інакше. Мають двох синів. Хоч і жили мама й донька в одному селі, але майже не спілкувались.

— Пізно було щось робити, — ​без краплі співчуття казала Анна Вікторівна. — ​Ти так вчепилась, що жоден народний метод не допоміг.

— Чого ти сюди прийшла, — ​запитувала Анна Вікторівна, побачивши меншу доньку на порозі. — ​Ми тобі нічого не винні.

От і вся материнська любов. Маринці прикро було, але що вже поробиш. Така доля.

Роки брали своє. Не стало старого Дубенка. Анна Вікторівна ще кілька років пожила сама, але врешті змушена була проситись до своєї Олі — ​ноги геть ходити не хотіли. Ольга маму, звісно, прийняла. Але вже за тиждень репетувала до старої. Бачте, Ольга думала, що мама і далі все буде робити, як і колись, а вона сиднем сидить, ворон рахує.

Пів року щодня слухали сусіди таке, що здорова людина ніколи на адресу матері не скаже. Врешті хтось таки все розповів Маринці, ще й запросив послухати, що там Ольга за концерти влаштовує.

Уже наступного дня стара Дубениха сиділа за столом у Марининому домі. Уперше в житті. До того навіть на подвір’я до меншої доньки не заходила.

Чи то уже по старості, а може так легше бабці було, але Маринку вона Олею називала. Сядуть під вечір обоє, обіймуться, або покладе Маринка голову до матері на коліна, і розмовляють. Уперше в житті. Маринка плаче, а стара Дубениха розповідає своє довге життя.

— Ти ж, Олюню, — ​каже, погладжуючи Маринку по голові, — ​моя єдина дитина. Бачиш, я в тебе і життя, і душу вклала, і на старості маю втіху.

А коли відходила у кращий світ, уже, ледь говорячи, підізвала Маринку і тихо мовила:

— Прости, доню!

Читайте також: Через 16 років Лідії Порфірюк вдруге пересадили печінку і після цього вона підкорила Говерлу.

Анна КОРОЛЬОВА.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.