Марія Мирончук у домі, де «зробилася, вродилася й увесь вік прожила».
«Крепка я, бо жолуді їла, а дуб – то ж моцний»
«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА… Що місто Київ — вже столиця і розвалилася Москва…» — слова із повстанської пісні, які вже понад сім десятиліть тишком наспівує Марія Мирончук із Малої Ведмежки, що на Маневиччині, життя якої — як сюжет для кінофільму
«Дайте мені того чорта сюди, я ним плиту розпалю!»
«Якби про моє життя зробили кіно, то ніхто його не пропускав би…» — каже 88–літня Марія Купріянівна. Тринадцятирічною вона вже орала, косила, дрова рубала. Пережила війну, голод, довгі роки цькування комуністами, тяжку колгоспну працю і розлуку з батьком та братом, яких засудили до розстрілу за допомогу бандерівцям. Ділячись пережитим, жінка усміхається, з неспокоєм перебираючи пальцями краєчок квітчастої хустки.
— У нас в хаті колись було завжди багато людей. Друзі приходили і до нас, і до батьків, — розповідає Марія Купріянівна, показуючи рукою попід стіною кімнати, де стояли лавки. — Якось брат Григорій намалював портрет Сталіна, а мати хотіла пожарити млинці на плиті, та дрова ніяк не хотіли горіти, й вона гукнула: «Дайте мені того чорта сюди, я ним плиту розпалю!» — пригадує жінка, з болем зауважуючи, що хтось із гостей тоді про це доніс… і їхню сім’ю хотіли вивезти до Сибіру.
«Нікуди не піду, розстрілюйте мене в моїй хаті…»
Вночі до їхньої оселі заявилися хлопці з лісу й сказали батькові: «Віддавай або лошицю, або сина!». Важко зітхнувши, Купріян мовив: «Коня я годував три роки, а сина — то ж таки шістнадцять…». І вивів нічним візитерам доглянуту лошицю. Вже через кілька днів його звинуватили в тому, що годує для бандерівців коней, засудили до розстрілу.
— Батькові сказали приїхати із сином Григорієм у штаб у Полонне, — каже Марія Купріянівна, згадуючи події 76-літньої давнини. — Потім виявилося, що на нього готували замах: вбити планували ще дорогою й попередньо повідомили прикмети: середніх років, на коні, у кожусі й сірій шапці. Того дня схожий на батька чоловік їхав туди першим і замість нього поплатився життям. А коли вже з’явилися в штаб, батькові пред’явили звинувачення, з яких він визнав лише те, що бився за землю зі своїм односельцем. Сказали написати оскарження вироку й відпустили додому. Згорток паперу з оскарженням батько поклав у пляшку й закопав під липою. А Григорію, який до війни на «відмінно» вчився в Кременці на вчителя, мовили: «Нащо тебе розстрілювати? Ти молодий, грамотний, може, з тебе ще й людина буде…».
Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, — розповідає Марія Купріянівна. — Та виявилося, що куля тільки черкнула йому чоло й пустила кров. Він опритомнів. Та якби батько тоді не пішов на війну, його таки вбили б…
Та цим усе не скінчилося. Через кілька днів до Мирончуків знову з погрозами навідалися комуністи. Повантажили на підводу овес, картоплю, свиню, одежу. Хотіли забрати Купріяна, але він відрізав: «Нікуди не піду, розстрілюйте мене в моїй хаті…». Його виволокли в сіни, били прикладами, а потім перелякані дружина з донькою, які у цей час були вдома, почули постріл… «Бери хорони! Вбили, як собаку!!!» — гукнули, прочинивши в хату двері, й забралися геть.
— Коли мати із сестрою вбігли в сіни, батько був без свідомості, із закривавленим лицем, — розповідає Марія Купріянівна. — Та виявилося, що куля тільки черкнула йому чоло й пустила кров. Він опритомнів. Та якби батько тоді не пішов на війну, його таки вбили б…
«Коли брат у Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення»
Купріяна Мирончука разом із сином Григорієм забрали на фронт. Після закінчення Другої світової війни вони, боячись розправи комуністів, не повернулися в рідне село. Лишилися в Німеччині, звідки спочатку емігрували в Англію, а потім — у Канаду.
У Малій Ведмежці лишилися з матір’ю Єлизаветою троє малолітніх донечок — Марія, Настя й Таїса. Довгий час, як розповідає Марія Купріянівна, із батьком і братом не було зв’язку, аж поки вони не дали про себе знати в листі, що надійшов у Рудники. Разом із ними в еміграції був чоловік з того села. Відтоді стали переписуватись, і з Торонто листи та посилки надходили вже й у Малу Ведмежку. Марія Мирончук відіслала за океан своїх 12 вишитих картин, частина з яких зберігається нині там у музеї.
— Батько дуже хотів, аби до нього в Канаду приїхала наша мама Єлизавета, — каже жінка. — Сім разів оформлювала матері для виїзду документи, та їй відмовляли. «Пусть старушка живет в родном селе», — чула щоразу. Коли брат Григорій в Канаді одружувався, мати вислала йому написане на листку благословення, з яким він брав шлюб.
«Я вам хоч своєї улюбленої повстанської заспіваю»
Після війни на склад залізничної станції у Новий Чорторийськ потрібно було на одного коня за рік здати по 25 кубів деревини. Не виконав норми — гнідого заберуть. У 14 років Марія Мирончук возила спряженими (дядьковим і своїм) кіньми з лісу колоди.
— Погрузити ж сама не могла, то все йду на вечорки, аби з хлопцями домовитися на наступний день, коли й куди їдемо. Вони мені допоможуть у лісі, а везу вже сама. Там гора біля станції величезна… Дротами деревину скручували, аби на підводі чи санках втримувалась. А ще ж черга яка там на складі була! — розповідає Марія Купріянівна.
І сьогодні моторна бабуся ні дня без діла не сидить: як сина на подвір’ї нема (бо він за таке її сварить), хутенько ще й за сокиру візьметься, аби хоч кілька полінець перерубати.
— Крепка я, бо жолуді їла, а дуб — то ж моцний… — каже усміхаючись, водночас зауважуючи, що голоду на її віку в Малій Ведмежці не знали. Проте були часи, що виживали селяни на перемелених у жорнах жолудях, змішаних із просом.
У 1991-му 60-річній Марії Мирончук, яку в селі називають бабою Маньочкою, дозволили поїхати в Канаду. До брата, бо батька на той час уже не було в живих. Побувала лишень на його могилі в Торонто, де на надгробку — зображення тризуба. А наступного року приїхав уже брат на Маневиччину. Як ступив на свою землю, то ніби вдруге народився, казав він. У 2011-му Григорій помер. У Канаді живуть його син та донька, онуки, вони спілкуються зі своєю українською родиною.
— Отак я в цій хаті зробилася, вродилася й увесь вік прожила… — промовляє Марія Купріянівна, бідкаючись, що вже кілька років, як втратила голос. Раніше щодня різних пісень заводила, яких ого-го скільки знає, в церковному хорі співала, а нині голос хрипне.
— Та нічого, — каже, — я вам хоч своєї улюбленої повстанської заспіваю:
«Сниться мені, що я на волі, що Україна вже вільнА…
Що місто Київ — вже столиця і розвалилася Москва…
Як прокинувся, дивлюся — я ще досі у тюрмі,
І сам не знаю, чи діждуся того, що снилося мені…»
Юлія МУЗИКА
Нагадаємо, «Дядьки у військовому з автоматами окружили село. Дали годину часу, щоб зібратись…».
