П’ять років не відходить Людмила Курило від ліжка свого чоловіка, який у комі після автомобільної аварії.
«Я ж у церкві присягала, що буду з Іваном у радості і в горі…»
Понад 5 років тому Людмила Курило із села Маньків Локачинського району, що на Волині, почула від лікарів слова: «Ми нічим більше не можемо допомогти вашому чоловікові». Покалічений у автомобільній аварії глава сім’ї у комі — не може самостійно дихати, харчуватися… І Людмилі Миколаївні, кухарю за спеціальністю, довелося самотужки опановувати різні медичні процедури, секрети догляду, реабілітації. Але жінка не нарікає на випробування долі. Долати їх допомагає справжня любов…
«Розплющує очі, як чує мій голос…»
Про самовіддану дружину, яка з усіх сил прагне полегшити стан безпомічного глави родини, про цей щоденний подвиг слабосилої жінки нам розповіла її односельчанка. Можливо, ця історія стане уроком для тих подружніх пар, які розбігаються через дріб’язкові непорозуміння, зраджуючи своє кохання. А ось Людмила Курило навіть думки такої не припускає, заради свого Івана вона готова жертвувати сном, спокоєм, бути для нього медсестрою, лікарем і ангелом–охоронцем.
Турботливо поправляла ковдру, ніжно погладжувала хворого, говорила з ним, переконуючи і себе, й нас: «Бачите, він усе розуміє…». Казала: «Вибачте, але в нас зараз обід, ми режиму порушувати не можемо». Поки тривали приготування до непростої процедури, з усміхом розповідала:
— Якось приїхала з Польщі моя сестра з чоловіком. Він дивився, як я клопочуся біля Івана зі всіма цими трубочками, що дають змогу підтримувати його життя, і дивувався. Казав, що в них таких хворих медики не кидають напризволяще, ними займаються підготовлені спеціалісти. А я сама мушу справлятися з пролежнями, судомами, проблемами з легенями і шлунком, шукати гроші на медикаменти, пелюшки і памперси.
Коли була з чоловіком у лікарні, то донька щодня, а то й двічі на день привозила батькові з дому свіженьке, тепленьке. Медсестри шепталися: «Йому ж все одно…»
За 5 років жінці довелося змінити декілька блендерів, якими подрібнює їжу, адже вводить її через зонд кожні три години. Наприкінці набирала у шприц вітамінний фруктовий десерт, яким обов’язково доповнює харчування хворого.Обмовилася, що коли була з чоловіком у лікарні, то донька щодня, а то й двічі на день привозила батькові з дому свіженьке, тепленьке. Медсестри шепталися: «Йому ж все одно…»
Бесідуємо, а жінка прислухається, як Іван дихає. Кілька десятків разів відволікалася, щоб за допомогою механічного відсмоктувача звільнити дихальні шляхи чоловіка від мокротиння. Зводила його за руки і хвалилася, що бачить нехай маленький, як макове зернятко, але прогрес.
— Масажі роблю, як умію, маленьку лікувальну фізкультуру, щоб м’язи не атрофувалися. А ще часто читаю Іванові. Кажуть мені: «Нащо ти тратиш стільки сил? Він же нічого не відчуває, не розуміє, як овоч…» А я ж помічаю, як чоловік розплющує очі, коли чує мій голос, як котиться сльоза по його щоці, коли розказую якісь новини, як він намагається стиснути мої пальці, коли беру його за руку…
Запитую, як давно навідували їх медики. Є ж у Івана сімейний лікар, є фельдшер у селі, а в районній лікарні — спеціалісти. Моя співрозмовниця згадує, що впродовж 5 років лікарі не погоджувалися, аби першу групу інвалідності чоловікові встановили довічно. Казали: «Ми розуміємо, що хворий не має перспектив, але такий у нас порядок». Тож до всіх бід додавалися ще й клопоти з перекомісією. І лише в серпні нинішнього зняли з бідової родини додаткову проблему.
Хоча відповідно до Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» паліативна допомога на первинному рівні має надаватися державою безоплатно, і перелік послуг передбачено, насправді ж нам у цих питаннях ще далеко до Польщі. Поки що лише прогнозують перепрофілювання деяких районних лікарень у хоспіси. Але підготовка працівників, які б могли добросовісно і професійно опікуватися такими хворими, як Іван, справа не одного дня. Тож родина не покладає на медицину великих надій.
«Після спілкування із Людмилою багато чого переоцінюєш у житті…»
— Нещодавно донька подарувала нам з Іваном онучку. Така радість! Я прибігла до нього з цією новиною, і він, не повірите, усміхнувся мені…
Людмила Миколаївна показує своє весільне фото, на якому вони такі юні, красиві. Мріяли жити у злагоді й щасті, бачили попереду тільки світлі й радісні події, як усі молодята.
Спочатку все так і було. Ось знімок, де разом із татом та мамою маленька донечка. Людмила назвала її на честь свого коханого Іванкою. Нині вона вже доросла, заміжня. В усьому підтримує свою неньку.
Та подружнє життя Людмили й Івана не завжди було безхмарним. Обох ще зовсім молодими стало підводити здоров’я. В чоловіка виникли проблеми з хребтом, не міг ходити, мусив погодитися на операцію. Перенесла серйозне хірургічне втручання і Людмила. Згадує, як турботливо Іван тоді доглядав її. Хоча й обмовилася, що мав він непростий характер, але в пам’яті збереглося лише гарне, світле.
Просити тяжко. Особливо, як тобі дорікнуть, що чоловік сам винен, що потрапив в аварію. Поплачу, щоб ніхто не бачив, і далі мушу бути сильною.
— Коли хтось із родичів починає оплакувати мою долю, то я серджуся. Ми ж у церкві вінчалися, присягалися бути поруч у біді і в радості. Мені ж совість не дасть жити спокійно, якщо опущу руки й змирюся. Коли Бог дав таке випробування — мушу його пройти, як би важко не було, — пояснює жінка, яка й сама має інвалідність у зв’язку з невиліковною недугою і потребує постійного лікування.
У 2006 році у Людмили виявили хворобу Бехтерєва або, як її інакше називають, анкілозуючий спондилоартрит. Це хронічне запальне захворювання хребта та суглобів. Причина — генетична схильність у людей, що є носіями певного антигену. Діагноз поставили пізно, тривалий час лікарі пояснювали біль у спині й кульшових суглобах проявами остеохондрозу. Аби зупинити прогресування хвороби Бехтерєва, необхідно час від часу проходити курс лікування в обласній лікарні. Але залишити надовго прикутого до ліжка й зовсім безпомічного чоловіка Людмила не може. Для обох потрібні ліки, які сьогодні дуже дорогі. А в них пенсії по інвалідності зовсім мізерні.
— Зверталася за матеріальною допомогою і в сільську раду, і до депутата обласної ради. Просити тяжко. Особливо, як тобі дорікнуть, що чоловік сам винен, що потрапив в аварію. Поплачу, щоб ніхто не бачив, і далі мушу бути сильною, — ховає сльози жінка. — Хто пережив таке горе, той розуміє. Бувало, чужі люди привозили памперси для Івана, які в них залишилися і вже не потрібні. Тільки на засоби догляду йде щодня більш як 100 гривень. Спасибі сестрам, які часом передають із Польщі ліки, фрукти і дитячі суміші для чоловіка, і всім, хто намагається допомогти словом, ділом, доброю порадою.
Із вдячністю згадувала наша співрозмовниця лікаря–анестезіолога з Горохова Ігоря Мельничука, який працював і в Локачинській лікарні. Саме він першим надавав допомогу Івану Курилу, коли його привезли після аварії. Потім опікувався, як хворого після операції і лікування у нейрохірургічному відділенні обласної лікарні відправили назад у Локачі. Двічі виходжував після емпієми легень, показав Людмилі, як міняти хворому трахеостому, зонд. І це стало для неї порятунком, коли опинилася сам на сам зі всіма проблемами.
— Коли навідую цю родину, то завжди бачу, як нелегко доводиться Люді. Але вона ніколи не нарікає на долю, не зачерствіла серцем. Після спілкування із Людмилою багато чого переоцінюєш у житті, її самовідданість вражає, зворушує до сліз. Жінка дуже потребує і моральної, і матеріальної підтримки, — говорила односельчанка Оксана Цикалюк, яка й підказала нам цю адресу біди й милосердя.
Кошти на ліки й засоби догляду для чоловіка, який уже понад 5 років перебуває в комі, можна перерахувати на картку ПриватБанку на ім’я Людмили Миколаївни Курило № 5168757389675580.
