«Якби зі мною трапилася біда, Вітя теж мене не покинув би…»

«У мене дуже гарний син — ​він обов’язково тобі сподобається»

Надія Антонівна родом із села Запруддя Ковельського району, де колись жила родина Косачів. Зовсім юна білява Мавка вивчилася у Берестечку на зоотехніка і приїхала за направленням на роботу в Озеряни. Тоді їй ішов вісімнадцятий рік.

— Мого майбутнього чоловіка Віталія чи Віті, як я його все життя звала, у селі не було, коли приїхала,  — ​він проходив практику в Одесі (а навчався у Володимирі–Волинському на електрика). І ось його батько, колгоспний пожежний, зустрівши мене буквально перший раз, сказав: «У мене дуже гарний син — ​він обов’язково тобі сподобається». За декілька днів цей «дуже гарний син» повернувся додому. Я побачила його з вікна контори. Вітя вийшов з автобуса — ​високий, симпатичний, із волоссям кольору пшениці, у модному костюмі. Він справді мені відразу сподобався.

Субота чи неділя — ​ввечері у клубі були танці. Там молоді люди і познайомилися. І потанцювали, і в теніс пограли. З того часу й почалася їхня дружба. Віталій Гришко — ​хлопець ще до армії, тож і мови не могло бути про одруження, хоч уже й освідчився майбутній дружині. Надія провела його на службу.

Після операції у нього над правою бровою не було лобної кістки — ​мозок пульсував. Але вже тоді я дала чоловікові слово, що завжди буду з ним.

— Ми домовилися, що я буду чекати його з армії, — ​розповідає жінка, показуючи знімок, зроблений якраз на випровадинах, на яких вони такі юні і гарні. — ​Два роки Вітя служив. Після «учебки» потрапив у Німеччину. А коли дослужував, то в їхній родині сталося горе — ​померла сестра мого майбутнього чоловіка, якій було лише 28 літ. Вітю батьки викликали на похорон. Невдовзі вертався в Німеччину. Тоді його мати і сказала мені: «Якщо ти любиш мого сина, то мусиш ще почекати». Ясно, що я ждала…

Поженилися Гришки у травні 1972 року. Медовий місяць (ну не місяць, а тиждень) провели у Москві. На жаль, мине якихось два місяці і станеться біда.

Пам’ятний день весілля.

— У сусідньому Купичеві Вітя їхав мотоциклом,  — ​пригадує Надія Антонівна, — ​і, певно, не справився з управлінням: упав, ударився головою. У результаті — ​перелом основи черепа. Після операції у нього над правою бровою не було лобної кістки — ​мозок пульсував. Але вже тоді я дала чоловікові слово, що завжди буду з ним. Не покидала думка: якби зі мною щось подібне сталося, то Вітя теж не залишив би мене одну в біді. У цьому була впевнена.

Операцію Віталію робили в селі Купичів: оскільки він був нетранспортабельний, то викликали нейрохірурга з Луцька. Жінка вважає, що їм пощастило: лікар був дуже досвідчений і врятував чоловіка, хоч, як сказав, після такої травми із тисячі виживає один.

«Зробіть щось, аби він почув плач нашої дитини»

Після тієї аварії Віталій Гришко повністю втратив слух. У Луцьку, куди возила його дружина, сказали, що нічим не допоможуть.

— Але я, — ​пригадує той непростий час жінка, — ​не здавалася. В обласній лікарні випросила направлення і повезла Вітю до Києва — ​у клініку отоларингології. Довго там чекала черги до знаменитого на той час професора Коломійченка. Пригадую, коли вже йшла до нього на зустріч, то купила великий букет квітів. Вручила його і, не втримавшись від сліз, сказала: «Я ходжу вагітна, зробіть щось, аби чоловік почув, як плаче наша дитина». І він узявся за лікування за спеціальною методикою. Після цього Вітя став чути з апаратом. І коли народилась наша єдина донька, яку ми назвали Світланою, то він почув і перше її «уве–е–е», і згодом перші слова.

Лікарі радили, що на те місце, де не було лобної кістки, треба поставити золоту пластину. Або з ребра чи ноги взяти кістку — ​у Ленінграді робили такі операції. Гришки вже на це й гроші зібрали, але врешті–решт відмовилися від затії. Побоялися, щоб після операції Віталію не стало гірше. Стовідсоткової гарантії ж на благополучний результат ніхто не давав. Так і жив чоловік без лобної кістки, хоч це дуже небезпечно, коли мозок пульсує буквально під шкірою.

Ось таким залишився у спогадах Надії Антонівни коханий чоловік.

Хоч і кажуть, що в одну воронку бомба двічі не падає, у Гришків стався виняток із правила. Років через п’ять після першої аварії — ​нова біда. Був Віталій у Ковелі, йшов мостом, не почув, що автобус їде, і опинився під колесами. Через свою глухоту постраждав. Тепер уже нога була настільки травмована, що жінка, як каже, боялася, аби її не ампутували.

— Я клято сиділа у лікарняній палаті і не відходила від чоловіка, — ​розповідає вона. — ​Ногу вдалося зберегти завдяки хорошому лікарю (прізвище його, пам’ятаю, Войтюк).

«То все робить та любов–пропасниця»

Виходила Надія Антонівна за здорового гарного хлопця, а прожила 34 роки з безпорадною людиною. Та ніколи, як сама зараз каже, і думки не допускала, що могла по–іншому влаштувати свою долю.

— Я вдячна батькам Віті, які оберігали нашу сім’ю, — ​каже жінка. — ​Допомагали нам чим могли. Коли я вчилася заочно шість років в Києві — ​в Українській сільськогосподарській академії, то проблем із маленькою донькою не було. Її взяла під свою опіку бабуся. Наша Світлана замінила їй її доньку, яка так рано померла.

Ще один спогад:

— І Вітя страждав від свого каліцтва, і я разом з ним. Як співали десь у компанії, то і він приєднувався до гурту. А що не чув, то міг не туди затягнути. Дехто сміявся з нього: «Не треба, щоб Вітька співав». Чоловік якось почув ці слова, то аж плакав. Бувало, що і я не втримувалася від сліз. Хотілося піти кудись, де немає людей, і кричати з розпачу. Вітя ж не міг мати прав водія, і ми машини так і не купляли. Та що машина… У селі особливо потрібне міцне чоловіче плече, якого якраз у мене не було. Доводилося самій тягнути. Я ж мимоволі порівнювала, як жінкам живеться зі здоровими чоловіками. Але як би не було, вдячна долі за прожиті з Віталієм роки.

І таке я почула від Надії Антонівни:
— То все робить та любов–пропасниця. Коли любиш, тоді витримаєш усе.

Як співали десь у компанії, то і він приєднувався до гурту. А що не чув, то міг не туди затягнути. Дехто сміявся з нього: «Не треба, щоб Вітька співав». Чоловік якось почув ці слова, то аж плакав. Бувало, що і я не втримувалася від сліз.

Помер Віталій Гришко 13 років тому. Вийшло так, що його життя обірвалося, коли мав 56 років, від тої ж першої травми, одержаної в дорожньо–транспортній пригоді. Якось стояв на ганку, взявся за замок на дверях, щоб відкрити його, а він, як виявилося, був якраз не замкнений, тож залишився в руках чоловіка. За інерцією Віталій упав і вдарився головою. Удар прийшовся на те місце, де не було лобної кістки…

Сьогодні Надія Антонівна залишилася сама (свекрів уже давно нема, дочка із сім’єю живе у селі Бобли Турійського району). Але, як каже, знаходить зачіпку до життя.

На прощання ми попросили Надію Антонівну сфотографуватися на фоні саду, в якому є дерева, посаджені чоловіком.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.