«Мої всі дерева корінням вростали в криївки…»: волинська поетеса презентувала книгу (Фото, відео)

Третій поетичний томик, в якому об’єднані найяскравіші твори інтимної лірики, авторка готувала 9 місяців. Він має дещо незвичний вигляд: через корінець книги видно підшивку аркушів, що, як висловилася ведуча презентації, журналістка, письменниця та літературознавчиня Світлана Привалова, символізує хребет оголеної жінки, а на обкладинці є «родимка».

— Це збірка про крайню відвертість, яка часто змушує картати себе за вчинене. Спочатку вона називалася «До нитки основи», але члени моєї творчої команди порадили перейменувати, бо звучить надто класично й трохи ускладнено. Тоді з’явився варіант назвати книгу «Якщо поцілуєш, то не прямо в губи», але відчула, що це не передасть читачу необхідних настроїв. Врешті, до мене несподівано прийшла назва «Русла зап’ясть». Так іменувався один з раніше написаних віршів, який до збірки не увійшов. Одразу зрозуміла, що це те, що шукала. Адже головна ідея книги — ​це відвертість, яка втілена не лише в текстах, а й у художньому оформленні: спочатку на фото героїня повністю оголена, а в кінці прикриває деякі частини тіла. Лише зап’ястя залишається відкритим, тому й по ньому завжди тече наша з вами відвертість, — ​ділиться Ольга.

Обласний центр Волині — ​частина мене: він проступає в усіх тріщинках душі, — ​зізналася присутнім пані Ольга. — ​Я люблю писати про це місто, люблю писати тут. До прикладу: йому я присвятила десь 50 віршів, в той час як іншим містам — ​не більше 10-ти.

Авторка каже, що в поезії описує своє особисте життя, історії знайомих і навіть ненароком підслухані ситуації чужих людей. За словами Ольги, лірична героїня виступає у творах відвертою та несподіваною, що іноді в декого з’являються думки чи домисли щодо її особистого.

— Було й таке, що мама-свекруха телефонувала серед ночі й запитувала: «Чи все у вас добре?». А це я, виявляється, виставила новий вірш на фейсбук (усміхається). Довелося пояснювати, що я і моя лірична героїня — ​це не завжди одна і та ж людина. Більше того, часто не знаю, якою моя героїня захоче бути в кінці твору, бо пишу в різних місцях і не знаю наперед закінчення. Націлене написання текстів за столом — ​це вже не творчість, а звичайне римування. Тому на замовлення віршувати точно не буду, хоча й таке вмію.

Надрукували поезію у столичному видавництві «Самміт-книга», директор якого Ігор Степурін спеціально приїхав у Луцьк на презентацію. Він привітав поетку та пророкував проєкту великий успіх:

— Мені в цій збірці подобається все: кожного дня знаходжу новий улюблений вірш. Сьогодні — ​це «Марія». Саме такою і має бути поезія.
У багатьох віршах, які Ольга читала під музичний супровід Сергія Колесника та Світлани Привалової, гості впізнавали обласний центр Волині. Особливо улюблений уже багатьма «Мені тут ЛУЦЬКО».

І стільки простору — ​
що вибухають крила,
А розминутись — ​
аж ніяк — ​завузько!
Куди б я звідси тільки 
не ходила.
Я тут удома. І мені 
тут ЛУЦЬКО.

Обласний центр Волині — ​частина мене: він проступає в усіх тріщинках душі, — ​зізналася присутнім пані Ольга. — ​Я люблю писати про це місто, люблю писати тут. До прикладу: йому я присвятила десь 50 віршів, в той час як іншим містам — ​не більше 10-ти. Але виступати мені тут тривожно, бо бачу в залі багато знайомих облич, серед яких і мої вчителі: відчуваю себе як на іспиті, сподіваюся, зможу скласти його успішно.

Ольга Борисівна Рудницька, колишня вчителька української мови та літератури поетеси, усміхаючись, запевнила, що «екзамен» її учениця здала на відмінно. Зі слізьми на очах жінка пригадала минуле:

— Пам’ятаю її у п’ятому класі, коли такою малою пішла на засідання шкільної літературної студії і вперто вчилася римувати. Я вже тоді зрозуміла, що дівчинка має поетичну душу, бачила, як вона дорослішає, а творчість з кожним роком стає частиною її життя…
Підтримати Ольгу прийшли й батьки Юрій і Катерина: схвильовані та щасливі, вони спостерігали, як донька спілкується з аудиторією, роздає автографи, приймає квіти та фотографується з шанувальниками.

— Звісно, хвилювалися, щоб усе пройшло добре. Це ж її рідне місто. І хоча Ольга вже довгий час проживає в Києві, та мостів із Луцьком не спалює, — ​поділилися батьки поетеси.

Особливі емоції в Ольги та й в усіх присутніх викликав вірш «Мої всі дерева корінням вростали в криївки…». За словами авторки, не змогла стримати сліз, бо у цьому творі втілена любов до рідного дому, історія її родоводу та дитячі спогади.

«Мої всі дерева корінням вростали в криївки...»
Мої всі дерева корінням вростали 
в криївки...
Птахи мої всі у вирій літали в Сибір.
Чи цього не досить?
Я ж не взялася нізвідки,
щоб чути на кожен сердечний удар — ​
«перебір»?
Усі сорочки мої, білим по білому шиті,
доношував хтось негидливий — ​
із зайд.
Мої сіни і сни ставали 
чужинсько-обжиті,
і адреси нові хтось писав 
в документах як гайд.
І Вісла текла не тією країною раптом –
і лишитися — ​зміг лише той, 
хто вчасно помер.
То як мені зараз заприязнитися 
з катом?
Як набути мені цих толерантних 
манер?
Як розкуркулене жито в’язати у дідух?
Як розкрутити спіралі зворотньо 
від Крут?
Родимки переродилися в рани 
навиліт.
І кричить на все горло кожен колись 
глухий кут.
Як мені бути із мореним голодом 
спадком?
Дивом зцілілим хребтом, 
що трима родовід?
Як мені зараз вдавати, 
що все у порядку?
Як мені совість свою перебредати 
убрід?
Як лікувати розстріляні фото 
в альбомі?
Як закатовані стерти з хрестів імена?
Як їм таким — ​відважним 
і безборонним –
раптом сказати, що це не моя війна?
Як маю вМОВкнути? Зрадити? 
Й на задвірки?
Як же укласти з байдужістю 
цей договір?
Усі ж мої сосни корінням вростали 
в криївки.
Птахи ж мої всі у вирій літали в Сибір.

Голосно аплодували гості й після читання інших віршів Ольги. Відвідувачі кажуть, що у виконанні поетеси вони звучали по-особливому чуттєво. Переконалась у цьому й авторка цих слів.

Поезії Ольги Ольхової зі збірки «Русла зап'ясть»

«Ходжу по снах твоїх, як по дахах»

Ходжу по снах твоїх, як по дахах

чужих будинків.

Як добре, що я кішка, а не птах.

І що не жінка.

Бо якби – птах то я б хотіла небо.

Чи кубельце.

А якби жінка – то хіба тебе.

Й з тобою – все це.

Як добре чути лапами твій страх –

де я ночую.

Десь? Чи у піддашші світу при зірках?

Та я не чую.

Спиш. Я у сні. Твоя і нічия.

І я так можу:

приходжу в ніч – висока течія,

а вранці схОджу.

Несу, мов мишу, місяць у зубах,

як цінну здобич.

У сни свої у спільних подушках

мене поводиш.

Ходжу по снах отих, як по дахах

чужих будинків.

Як добре, що я кішка, а не птах.

І що не жінка.

«Йду від нього як ідуть у горизонти»

Йду від нього як ідуть у горизонти

малі риболовні човни.

Незариблена. Пахну кинутими в мене сітями.

Поспішаю позбутися прибережної мілини,

розсуваю імлу й безпорадність і веслами, й ліктями.

Я ще, може, й не раз викидатимусь у сни на піски

перемелених спогадів. В'ялені зорі світанку,

підвішені до нервових дротів за хвости,

будуть все менше кометами, і все чіткіше – уламками.

І неминуче густітиме хвиля, болітиме вимокле дно.

Берег лишаю. Його в берегах. Бережи його, Боже.

Скільки б не викидалася в сумнів і сое, все одно

йду від нього як йдуть в горизонти човни. Незариблені.

Зовсім порожні.

«Маріє»

Маріє,

носиш свої тривоги зірку різдвяну

під серцем і небом високим – водночас,

кутаєш у передчуття, як у хустку вовнЯну,

майбутнього сина і слово пророче.

Маріє,

тобі заобіцяно радість, що зріє в скорботу,

і щойно народиш – пів світу приймеш на всиновлення.

І поки ростиме твій син, усю Його Божу роботу

візьмеш на себе – смиренна і зболена.

Маріє,

до тебе ітимуть не тільки волхви із дарами

Ітимуть і ті, хто наосліп шукає дорогу.

Вколиши їм різдвяної тиші й різдвяної радості,

засвіти своє серце як зірку,

що вказує Бога.

Нагадаємо, у Луцьку презентували культурно-мистецький проєкт «Королівство Русь».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.