Коли вони побралися, то фотознімки були чорно-білі, але їхнє життя вигравало всіма барвами щастя.
«А таїнство вінчання у нас ще має бути»
Про Ростислава Кушнірука наша газета не раз розповідала, адже це людина, в біографії якої — непроста історія краю. 10–літнім хлопчиком він потрапив з батьками на спецпоселення, підлітком ще був, як довелося працювати ковалем. Майже тридцять мав, коли після реабілітації сім’я повернулася із Сибіру у рідний Княгининок. Уже в такому дорослому віці здобув музичну освіту і став викладачем диригування, звичайно, не думаючи, що саме очолюваний ним колектив «Посвіт» першим на Волині виконає Гімн незалежної України. А нещодавно ми зустрілися, щоб поговорити про особисте — про любов Ростислава Григоровича і його дружини Мілентини Василівни: 35 років тому звела їх доля, дарувавши одну дорогу в житті, і вони вдячні їй за це
«Коли б мені в юності хтось сказав, що матиму чоловіка на 24 роки старшого, то тільки посміялась би»
І в Ростислава Григоровича, і в Мілентини Василівни це не перший шлюб. Він мав дружину, з якою виростив доньку Оксану, вона — чоловіка, батька своїх двох синів. Але, як кажуть, не склалося. Сьогодні вони уже без болю, як принаймні здається, згадують, як то було, бо давно простилося й забулося те, що стало причиною розлучення.
— Невдовзі після того, як ми розійшлися із першою дружиною, — розповідає Ростислав Григорович, — я залишив їй і доньці Оксані трикімнатну квартиру у Луцьку й перебрався в Княгининок — в рідну хату, яка після смерті мами й тата стояла вже пусткою.
А зараз можна сказати, що все само собою йшло до того, аби він познайомився зі своєю Мілею, як ніжно називає Мілентину Василівну. Жінка (родом вона із Жидичина Ківерцівського району) була княгининською, а на той час — маяківською невісткою. Жила на сусідній вулиці у хаті свекрів, яку, правда, добудували для сім’ї дочки її батьки. По суті була уже самотня й ростила двох синів. Як побачили одне одного? Вертаючись спогадами до тих днів, Ростислав Григорович каже:
— Бачили у дворі стоїть «Москвич»? Ото на ньому я їздив. Як то вже в приміському селі — дехто звертався з просьбою підвезти до Луцька (машин же тоді, на початку вісімдесятих, не було стільки, як тепер, що не розминутися). Я з дорогою душею помагав. І Мілі треба було часом продукцію з господарства доправити на базар. Якось, пригадую, порося заколола — виручив її транспортом.
— Ми й до цього були знайомі, — долучається до розмови жінка, – бо жили в одному селі та ще й по сусідству. Було, що картоплю в когось разом садили. А тут завіз на базар і платні за це не взяв. Увечері я вирішила віддячити — понесла свіжину. Ясно, що й посмажила. Сіли — повечеряли, розговорилися. То осінь була. Ростислав завів мову, що хату на зиму буде білити. Я подумала, як же то чоловік сам справиться з такою жіночою, як мені здавалося, роботою? Незручно якось стало. Прийшла й побілила. А взагалі бачила, що він хазяйновитий — і закрутки робив, і по господарству справлявся. Навіть дивувалася, що мужчина, який живе одинаком, дає собі раду. Спілкування в нас зав’язалося. Вже він, коли їхав до Луцька, то й мене забирав — я працювала в центральній ощадкасі. Але ще довго ми зверталися одне до одного на «ви»…
Років два так було. Перш як свято яке, то жінка із синами приходила до Ростислава, накривали стола. А у 1985–му і зовсім перебралася з дітьми зі своєї вулиці Тополевої на Черешневу. Тоді молодший Сергій мав сім літ, а старший Олег — десять. Зараз і не пригадується, як то було, — які слова промовляв чоловік, аби вона — жінка, котра боляче обпеклася на першому шлюбі, — повірила й прийняла його пропозицію. Одне слово, вирішили вони жити разом. Їй було 30, йому — 54. І з цього приводу Мілентина Василівна говорить:
— Коли б мені в юності хтось сказав, що матиму чоловіка на 24 роки старшого, то, мабуть, тільки посміялась би…
«Я після того, як набідувалася, то ніби у рай потрапила»
Спочатку вони жили, як то кажуть, на віру. Але років тридцять тому узаконили свої стосунки. І вже, як сказав Ростислав Григорович, добрий кусочок життя у парі. Про те, якими були ці роки, Мілентина Василівна говорить:
— Я після того, як набідувалася, то ніби у рай потрапила. — Ростислав — людина інтелігентна, працьовита, розумна, добра, до всього підходить зважено — ну що ще треба? А стосовно різниці у віці, то мені здається, що вона в нас була непомітна. Він завжди дуже моложавий на вигляд був. Зрештою, я довго в його паспорт не заглядала (жінка сміється. — Авт.) Зараз йому вже 90, а мені кажуть, що не може бути: мовляв, чи не приписав Ростислав собі літ?
Для неї було особливо важливо, щоб чоловік душею й серцем прийняв її дітей. Бо якби було по–іншому, то вона б «нізащо не проміняла синів на своє жіноче щастя».
Чоловік про своє друге одруження висловився так:
— Сподобалася мені Міля. Якби не йокнуло серце, то нічого б у нас не вийшло. Я за прожиті роки зустрічався з багатьма, міг визначити, чи моя це людина, чи є в неї те, що потрібне для сімейного життя. Але ж не кожен чоловік ризикне брати за дружину жінку, у якої двоє малих дітей, та ще й хлопці. Міля була молода, гарна. Бачив, що вона працьовита і господиня хороша. Але дивився й на те, як синів виховує. Чи не буде в нас розходження в поглядах якраз у цьому зв’язку, бо ж не міг я згодом, коли виникнуть якісь проблеми, сказати: це твої діти, твій клопіт — що хоч з ними роби. І переконався, що виховання належне. Як Сергій чи Олег на чужу черешню залазив, то могла й прутика взяти. Зараз щиро зізнаюся: дай Бог кожному таких рідних синів, як у мене пасинки.
— Я ж сама ростила хлопців, — додає жінка, почувши про «прутика», – а неподалік від хати — Стир. Був страх, щоб з ними на воді біди не сталося. Тож постановила: якщо сказала бути вдома через годину, то так і має бути.
Про стосунки синів з Ростиславом Григоровичем, жінка говорить, не приховуючи свого розчулення. Для неї було особливо важливо, щоб чоловік душею й серцем прийняв її дітей. Бо якби було по–іншому, то вона б «нізащо не проміняла синів на своє жіноче щастя». Минуть роки, і Мілентина Василівна та Ростислав Григорович будуть плакати удвох, чекаючи з війни молодшого сина Сергія, котрий більше року був у зоні АТО на Сході України. І молитимуться, щоб Бог вберіг його. А з приводу того, що молодий чоловік не ховався, коли треба було боронити країну, то, як каже жінка, його непідробний патріотизм великою мірою — від Ростислава Григоровича: він не раз чув від нього про Сибір, де вмирали за ідею справжні українці, і «це мусило спрацювати».
«Дякую Богові, що послав мені таку людину!»
Які вони, ті 35 років подружнього життя, даровані долею? Коли про це зайшла мова, Ростислав Григорович сказав, сміючись:
— Битись — не бились. Це точно…
А Мілентина Василівна цей жарт продовжила:
— Дякую Богові, що послав мені таку людину. Як і за всі наші літа, прожиті в парі. Я перенесла п’ять операцій, Ростислав — три. Одне одного завжди виходжували, не давали духом занепасти. 20 років тому я мала онкопроблему. Запам’яталося, як подруга з такою ж недугою розповідала: вернулася вона додому з лікарні і побачила, що чоловік уже виділив їй окрему кружку, тарілку й навіть кімнату — боявся, аби з ним нічого не сталося. А мій Ростислав навпаки: треба їхати на черговий огляд — він везе мене машиною. Заїжджаємо в магазин — розпитує, що б мені хотілося смачненького з’їсти. Підтримку велику я мала, відчувала, що чоловік хоче, аби все добре було. Таке закарбовується в пам’яті до самої смерті. Тепер часом мої нерви, які не раз, як я кажу, були порізані, підводять. Можу спалахнути навіть через якусь дрібницю. Але тут же сама собі наказую заспокоїтись і не засмучувати близьку й дорогу тобі людину.
Знаючи, що Ростислав Кушнірук чудово співає, запитую, чи не долучилася й дружина до співу. І у відповідь чую:
— На жаль, Бог мене цим талантом не наділив. Моє хобі — готувати різні страви, торти (поки здоров’я не підводило, то була і весільною господинею). Жартую, що як Господь роздавав людям голос і слух, то я, мабуть, пироги якраз пекла. А стосовно гарного й сильного голосу Ростислава, то ще й досі, як почую його спів у якійсь компанії, то мурашки по тілу… Поки він керував «Посвітом» — а це ж 30 літ! — на всі його концерти ходила, їздила, вболівала…
Слухала наших героїв, які побралися уже тоді, коли пережили крах першого шлюбу, і відчувала, що вони по–особливому цінують одне одного і те, що мають у своєму житті. Тішаться дітьми й онуками, не ділячи на «твої» й «мої», і мають задум, про який я довідалася, коли запитала Кушніруків, чи ж вінчалися вони.
— Ще ні, — сказала Мілентина Василівна, — але таїнство вінчання у нас ще має бути. Ми його плануємо…
І це дійство, звичайно ж, буде у церкві, що при дорозі у центрі Княгининок, яку в 1939 році допоміг збудувати батько Ростислава Григоровича.
