Олександр ПОНОМАРІВ.
Спочивайте з миром, пане ПРОФЕСОРЕ!
На Покрову не стало легенди українського мовознавства Олександра Даниловича ПономарЕва (саме на такому відмінюванні свого прізвища він наполягав)
Сергій ХОМІНСЬКИЙ, доцент кафедри видавничої справи Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка
Народився 1935-го в українському місті Таганріг, яке 1924-го передали Росії, змінивши назву на «Таганрог». Хоча українські школи там діяли аж до 1933-го. А полтавською говіркою тамтешній люд вперто говорив і потому. Тож і не дивно, що, закінчивши вже російську школу, юний Сашко їде вчитися до Києва, де закінчує російське відділення філологічного факультету й самотужки опановує літературну українську мову. З роками доводячи своє розуміння і відчуття солов’їно-калинової до якихось немислимо-карколомних висот.
ПРОФЕСОР відійшов за три дні до 85-річчя і за п’ять років і три дні – до таки ж можливого дев’ятдесятилітнього ювілею (саме так – «дев’ятдесят», а не «дев’яносто» – Пономарів вчив казати своїх студентів).
– А я ваші матеріали в «Україні молодій» читаю – гарно Кучму «взуваєте»! Що ж до екзамену – не переживайте, я й так вам п’ятірку поставлю…
Бо саме так і говорили українці до того, як у 1930-х українську насильно почали «наближати» до російської. З усілякими мракобіссями, аж до кричущого «скасування» кличного відмінку – бо ж, бач, у російській його немає. З підручників таки прибрали (ще й я школярем їх застав), а ось з живої народної мови вичавити таки не змогли. Люди вперто казали «мамо», «брате», «друже»... Аж допоки кличний відмінок (і не лише він – згадаймо нещодавнє – хай і половинчасте – «оновлення» (бо направду, то повернення до добре забутого старого правопису) таки знову не з’явився у підручниках.
Упевнений на всі сто, якби не Олександр Пономарів і його подвижництво, навіть такого половинчастого «оновлення» правопису не сталося б. Бо ж більшості – навіть у мовознавстві – сумнозвісне «а какая разніца?». А от Пономареву «разніца» була – і він з приголомшливою впертістю ту «разніцу» доводив. Пам’ятаю, як 2011-го – за темних часів «презика-Яника» – Олександр Данилович в одному зі своїх інтерв’ю так висловився про «українську» у виконанні тодішнього прем’єра «Азірова»: «Тут напрошуються двi версiї: або Микола Янович вiдверто знущається з нас, або ж вiн, даруйте, просто тупий».
Так публічно сказати за тих часів треба було мати сміливість, без якої не може бути ані справжнього мовознавства, ані справжньої журналістики (Пономарів читав лекції зі «Стилістики української мови» кільком поколінням студентів Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка).
Уже на молодших курсах про цього викладача ходили легенди-страшилки (хоча «стилістику» вивчали аж на четвертому). Мовляв, звірюка зі звірюк: зробиш один неправильний наголос на екзамені… і кінець! Пожбурить заліковкою межи очі, і вже хоч вчи, хоч не вчи – навіть з третьої спроби не складеш! Перед самісіньким одержанням диплома бакалавра – на відрахування…
І от за тиждень до того страшного екзамену я чимчикую коридорами своєї Alma Mater. Аж назустріч – Пономарів.
– Добрий день, – ще метрів за п’ять вітаюся я.
– Добрий день, – поважно відказує Олександр Данилович… і призупиняється. – Це ви Сергій Хомінський?
– Я.., – відповідаю добряче переляканим голосом.
– Як там підготовка до екзамену?
– Готуюся.., – безбожно брешу (бо ж до екзамену ще тиждень!), а на чолі, певно, вже виступає холодний піт.
– А я ваші матеріали в «Україні молодій» читаю – гарно Кучму «взуваєте»! Що ж до екзамену – не переживайте, я й так вам п’ятірку поставлю…
Як тільки Пономарів зникає за рогом коридору, до мене підходять кілька однокурсниць, які звіддаля бачили цю сцену.
– Сергію, про що це ви говорили?
– Капець мені – наголос на рівному місці неправильно зробив… Вичитав і сказав, що зроду «стилістику» не здам…
– Хомінський… Як же ж ми тобі співчуваємо… Не побивайся вже так – може ще поновишся потім…
З усіх сил стараюся сумно зітхнути… і пропоную дівчатам гайнути на пиво.
