«Найбільше боюся, що зайду в палату — а мого учня там не буде»

«Те, що я одна з них, неймовірно зближує»

Працювати вчителем Оксана Коцюруба починала у звичайній міській школі Львова. Але деякі її педагоги були закріплені ще й за дитячою лікарнею. До їх числа потрапила й Оксана. «Я була зовсім молоденькою, нічого в житті ще не бачила. Робота при шпиталі не тільки навчила мене азам педагогіки, а й дала розуміння моєї ролі в цьому світі, людяності. Уроки там не вела, як зазвичай, — підлаштовувалася під кожного зі своїх учнів. І вони це цінують».

«Лікарняна» частина професії незабаром закінчилася, й Оксана повернулася до звичайної школи. Викладала, була класним керівником. А потім сталася біда. У жінки виявили гостру остеопластому, яка просто «з’їла» кістку в її лівій нозі. П’ять років вона боролася за право жити: «Зараз у мене протез, я жартую, що добре ходжу, але погано бігаю. Перемогти хворобу вдалося завдяки лікарям, друзям, родині. У такий час підтримка близьких — чи не найголовніше. Я завжди розповідаю свою історію дітям і кажу, що ми, вчителі, — їхня підтримка. Діти знають, що у мене є і власний досвід боротьби з хворобою. Я цього не приховую. А вони бачать мене і вірять, якщо я змогла, то все вийде і в них. Тоді починають по–іншому до мене ставитися, розуміючи, що їхня вчителька є однією з них. Це неймовірно зближує».

 Оксана не з чуток знає, як із надією на одужання завжди поряд ідуть зневіра, роздратування, злість, небажання щось робити: «Я опускала руки і переставала вірити. Були моменти, коли просто не хотілося рухатися далі. Це нормально в таких ситуаціях, ми люди, не машини. Сама боролася з депресією, знаю, що означає пів року бути в гіпсі, а потім заново вчитися ходити».

Цей важкий досвід дав розуміння того, як почувають себе її учні, і підсвідомо вона відчуває, коли їх треба підбадьорювати, а коли — пожаліти. Каже, діти вірять їй більше, ніж людині, яка просто розповідала б якісь нехай навіть реальні історії. Вона для них — живий приклад того, що все буде добре.

Після тривалої хвороби знову повернулася в лікарню

Із початку недуги пройшло вже кілька років. Весь цей час Оксана Коцюруба працювала вчителем у простій школі. Сім’я, діти, побут — життя тривало. Але торік жінка вирішила повернутися в лікарню: «Чому? Навіть не можу сказати, що настав якийсь особливий момент, який спонукав це зробити. Просто внутрішньо відчула, що повинна бути поруч із хворими дітками. Я попросила директора нашої школи знову направити мене працювати в лікарню. Тепер викладаю тільки тут. У мене відбулася переоцінка цінностей. Я по–іншому почала дивитися на життя. Те, що для мене, здорової, було важливим, в один момент перетворилося в якусь нісенітницю! Скажу вам, така зміна відбувається практично з усіма, хто опиняється в подібній ситуації. Будь–які серйозні випробування роблять людину сильнішою, змушують її замислитися над тим, що для неї справді головне».

Перші дні роботи давалися жінці дуже важко. Іноді було навіть страшно. Оксана зізнається, що часто не наважувалася відчиняти двері. «Все думала: раптом прийду до дитини, — а там на ліжку нікого вже не буде. До сих пір цього боюся. У моїй практиці подібне траплялося кілька разів, на превеликий жаль… Дуже довго не могла заходити в палати, де були мої учні. І невимовно тішилася, коли вони одужували!»

Діти знають, що у мене є і власний досвід боротьби з хворобою. Я цього не приховую. А вони бачать мене і вірять, якщо я змогла, то все вийде і в них.

Найбільше раділа, коли бачила їх на вулиці вже здоровими, дорослішими, усміхненими. Так трапилося з її першим учнем — Богданом. До речі, Оксана Коцюруба і досі пам’ятає всіх своїх учнів поіменно! Випадково зустріла його з мамою в магазині: «Я впізнала його по очах, і він мене теж. Ми буквально кинулися одне до одного. Емоції за­шкалювали. Заради таких моментів і варто займатися нашою роботою. Якщо мене запам’ятали, значить, і я чимось допомогла. Щаслива, що Богдан одужав і живе нормальним життям».

Та до морального болю часто додавався і нестерпний фізичний. Обидві рани гоїли діти. Педагог розповідає, що вони абсолютно нормально реагували на те, що вона ходить на милицях: «Пам’ятаю, якось, залишивши їх біля свого столу, машинально дійшла до кінця кабінету, спираючися на меблі. Коли зрозуміла це, дуже злякалася, бо просто не знала, як зможу повернутися назад. Дивлюся, а діти непомітно, починаючи з першої парти, передають мені милиці назад. Зізнаюся, ледве тоді стримала сльози. Мої маленькі учні були для мене великою підтримкою. Хоча на початку своєї боротьби, коли було дуже важко, не раз виникало питання: чому це трапилося зі мною? Для себе дала відповідь: так сталося, тому що я можу через це пройти. Нам не дають випробувань, яких ми не здатні здолати. І цьому я теж вчу».

«Учитель, як вірус, повинен рознести такі цінності по всій країні»

Історія Оксани стала відомою всій Україні торік. Про педагога з онкоцентру, яка сама поборола рак, дізналися активісти соціальної ініціативи «Право на освіту». Її куратором є ведуча каналу «1+1» Наталія Мосейчук. Виявилося, що в нашій країні діти, які через хворобу змушені місяцями, а то й роками лікуватися, позбавлені можливості вчитися. В дитячих лікарнях України практично немає шкіл. Тож засновники руху «Право на освіту» поставили за мету виправити цю ситуацію і роблять усе, аби залучити державні структури до вирішення проблеми.

На торішній церемонії нагородження найкращого вчителя країни Global Teacher Prize Ukraine якраз Оксана Коцюруба стала володаркою премії «Вибір серця». «Переможець має бути носієм моральних цінностей, бо саме вони повинні стати предметом №1 у школі. Переможцем має бути вчитель–амбасадор, який, як вірус, повинен рознести ці цінності по всій країні, — зазначила тоді телеведуча. — Оксана — жінка, від історії якої впадаєш у ступор. Починаєш порівнювати свої досягнення і розумієш, що робиш дуже мало. Поборовши важку хворобу, вона прийшла рятувати від самотності і розчарування дітей, яких так несправедливо і жорстоко випробовує життя. Для мене Оксана — герой!»

За матеріалами osvitoria.media, ukraine.fakty.ua.

Нагадаємо, Кличко заразився коронавірусом.