Тут, на BBC News Україна, Олександр Пономарів понад десятиліття вів блог, у якому легко й доступно тлумачив лінгвістичні премудрощі усім, хто звертався до нього із запитаннями.
«Не просто професор — мовна інстанція!»
Так — на перший погляд гучно й пафосно, але насправді без жодного перебільшення — назвав Олександра Пономарева його колишній студент, а згодом колега Володимир Ільченко. На жаль, 14 жовтня, за 3 дні свого 85–ліття, професор Пономарів відійшов у Вічність. Та для тих, хто не є адептом принципу «какая разніца», його слово, зафіксоване у численних виданнях, статтях, публікаціях на інтернет–ресурсах, залишиться авторитетним і вагомим
«Дві третини російськомовного населення — то зросійщені українці…»
Олександр Данилович майже 60 літ життя присвятив українській мові. Та мало хто знає, що народився майбутній науковець у російському Таганрозі (місто в Ростовській області РФ. — Авт.), проте вважав ці землі «найбільш східним козацьким краєм». Розповідав, що регіон був заселений вихідцями з Чернігівщини та Полтавщини, і розмовляли там українською, полтавським діалектом. «А 1924 року цю територію передали Росії. До 1933–го діяли й українські школи. Коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській», — згадував Олександр Пономарів.
Після її закінчення приїхав до Києва — мріяв вивчати українську в університеті імені Тараса Шевченка. Але для вступу на омріяний факультет забракло знань з українського правопису, став студентом відділення російської філології. Українську ж опановував самотужки, не припиняв осягати її глибини ні під час навчання, ні після випуску.
Досконало вивчив і новогрецьку, нерідко був перекладачем під час візитів урядових делегацій Греції. Ще студентом з однокурсницею Ніною Клименко переклав «Кобзар» грецькою мовою. Книга вийшла друком в Афінах у 1964–му, до 150–річчя від дня народження Тараса Шевченка. Отже, Олександр Пономарів долучився до популяризації творчості нашого Пророка на землі Еллади.
Ще з радянських часів і до останніх своїх днів Олександр Данилович був рішучим противником ідеї «двомовної» України, яку відстоювали і політики, й деякі науковці–філологи. Приміром, наполягав на домінантності російської мови Іван Білодід — директор Інституту мовознавства, де Пономарів працював після закінчення вишу. У 1957–1962 роках, коли Білодід був міністром освіти УРСР, запроваджено факультативне вивчення української мови в школах України. Відверте протистояння обернулося для молодого науковця Пономарева «пропозицією» звільнитися «за власним бажанням».
Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати. Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали століттями агресивно. А ми тепер чогось боїмося, щоб нам чимось не дорікнули.
Щодо «двомовності», яку й нині дехто нав’язує суспільству під гаслом «какая разніца», Олександр Данилович зазначав: «Уся Україна українськомовна, тільки в одних регіонах її менше придушували в імперській Росії та в Радянському Союзі, а в других — більше. Значна частина нашої території зросійщена, але там живуть українці: дві третини російськомовного населення — то зросійщені українці». Професор підтримував законодавче закріплення статусу державної мови. «Щоб по всій Україні відродити українську мову, нам треба агресивно її захищати, — наголошував він. — Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали століттями агресивно. А ми тепер чогось боїмося, щоб нам чимось не дорікнули».
«Не віддавайте голос «по приколу»!»
Як патріот і мудра людина, Олександр Пономарів не залишався осторонь суспільного життя, не був байдужим до політики. Він завжди мав чітку громадянську позицію, відкрито висловлював її, відстоював свої переконання.
Разом з іншими лідерами громадської думки Олександр Данилович вимагав від Віктора Януковича скасувати так званий мовний закон Ківалова–Колесниченка, що надавав ширші права російській мові. Під час президентської кампанії-2019 був серед тих представників української інтелігенції, які підписали відкрите звернення до українців із закликом не обирати главою держави Володимира Зеленського. «Вважаємо за необхідне звернути увагу на таке вкрай небезпечне явище, як проєкт Коломойського «Зеленський — слуга народу». Не віддавайте голос «по приколу» за облудну маску, маріонетку корупційного олігарха», — йшлося у документі. На жаль, не прислухалися…
«Суржик — це хвороба, від якої треба лікуватись»
Професор Пономарів був не просто науковцем, чиї прізвища зазвичай не відомі широкому загалу. Прагнучи, щоб наша мова не втратила «власного світла», він намагався донести українське слово до кожної людини — і його старання не були марними. Кілька поколінь українців зростало на мовностилістичних порадах Олександра Пономарева в радіожурналі «Слово», які лунали в 1990–2000–х роках на хвилях Українського радіо і були присвячені дотриманню норм сучасної української літературної мови, очищенню її від намулу русифікації.
Починаючи з 2009–го, він вів на BBC News Україна блог, роз’яснюючи правильність вживання слів та мовних конструкцій. Блог професора Пономарева — та платформа, на якій будь–хто міг звернутися до нього за порадою щодо культури мови, труднощів правопису чи перекладу, особливостей слововживання. Й отримував вичерпну, аргументовану відповідь, а заодно — й поштовх до мовної самоосвіти.
Просвітництво потребувало не тільки щирого бажання, а й уміння в доступній формі донести слухачам і читачам тонкощі української філології. Олександр Пономарів терпляче пояснював, що російські та білоруські імена й прізвища ми пристосовуємо до своєї фонетико–морфологічної системи, що «фотографиня — незвично, але по–українськи», що «без «меседжів» цілком можна обійтися», що слова «учбовий» немає в українській мові, що правильно казати «виш», а не «вуз»… Скільки ж то безцінних порад і тлумачень накопичилося за роки онлайн–спілкування професора з охочими знати рідну мову! Відрадно, що більшість норм, які відстоював Олександр Данилович, знайшли відображення у затвердженому 2019 року правописі. До слова, на скептичні зауваження щодо доцільності повернення у вжиток українського правопису, забороненого в 1933–му, він відповідав, що тоді й відновлення української незалежності можна ставити під сумнів.
«Коли пишу тексти, то подумки звіряюся з Пономаревим: ось тут він сказав би так, а тут — так… Кілька разів ловив себе на думці, що треба зателефонувати Олександрові Даниловичу, аби вточнити, як правильно… Тепер, на жаль, доведеться керуватися лише його книжками та численними публікаціями на інтернет–ресурсах», — із сумом констатує Володимир Ільченко у присвяченій Олександру Пономареву публікації на ukrinform.ua. Так, ця втрата непоправна і болюча… Але, на щастя, ми маємо чим керуватися — у нас є видання і публікації, створені небайдужим українцем і справжнім професіоналом.
Спасибі, Професоре!
Надія АНДРІЙЧУК.
За матеріалами ukrinform.ua, unіаn.ua, journ.knu.ua, bbc.com.
Нагадаємо, зупинилося серце кіборга Василя Шумика, який пожертвував нирку синові.
