«Артисти» з віддалених Сваловичів уже понад 3 роки чекають на фільм «Пофарбоване пташеня»
Ті, хто вже переглянув стрічку, кажуть, що її дивитися морально важко через жорстокі сцени насилля. Проте все ж чудова поліська природа у картині заворожує
Поліська Амазонія «має свій дух, особливу магічність»
Коли потрапляєш у цей глухий поліський куточок, то враження таке, ніби завдяки якійсь машині часу опиняєшся у минулих століттях: тут стоять прадавні будівлі під очеретяною стріхою, колодязі-«журавлі» — вони й стали оригінальними декораціями до історичної кінострічки. Як сказав в інтерв’ю автору цих рядків сценарист і режисер фільму «Пофарбоване пташеня» Вацлав Маргоул (в один із днів зйомок у Сваловичах побували й журналісти та відеооператор нашої газети), ця місцевість має свій дух і особливу магічність.
Я приїжджала сюди не раз. Знаю, здається, кожен куточок села і всіх його мешканців, яких з роками стає все менше й менше, пройнялася турботами самотніх вдів, яким на старості непросто справлятися навіть із нехитрим їхнім хазяйством. Добиралася сюди не тільки редакційним автомобілем, а й човном по Прип’яті, досліджуючи з екологами річку, яка колись була судноплавною, а тепер, буває, восени її русло в окремих місцях можна по дну перейти, не роззуваючись. І навіть якось пташок за селом рахувала під час їхньої осінньої міграції в теплі краї разом із відомим на Волині орнітологом Михайлом Химиним…
Одне слово, це той куточок Волині, куди хочеться приїхати, незважаючи на те, що нічого нового уже й не очікуєш побачити. А те, що тут фільм знімали, додало йому ще більшої притягальної сили. Тож коли буваю на Любешівщині, в селах прикордоння з Білоруссю, й бачу край дороги табличку-вказівник на Сваловичі, то ноги самі, як кажуть, несуть до Поліської Амазонії. Так було й недавно, коли редакційний автомобіль зробив незапланований «гачок». Спасибі водію, який у такий момент підтримує: «Ну що то 11 кілометрів?!» — така відстань від траси до села.
Слідами зйомок картини
Оскільки поїздка ця не запланована, то тема для газетної публікації вимальовується, поки долаємо ті 11 кілометрів. Перша зупинка — на «хуторі знахарки», який було збудовано для зйомок неподалік Сваловичів — праворуч перед в’їздом до населеного пункту. Тут я була з цікавості у квітні 2017-го — уже після того, як кіногрупа завершила роботу. В пам’яті залишилося побачене тоді: дерево, уквітчане в язичницькому дусі різнокольоровими стрічками, загадкові дерев’яні стовпи-пам’ятники і невеличке поселення, де замість будинків — землянки, накриті очеретом. Ясно, що більш як через три роки нема ні того колоритного дерева, яке виднілося здалеку, ні пам’ятників. Ще мине трохи часу – й від землянок нічого не залишиться: вітер, дощ довершать свою справу. Роблю декілька кадрів — нехай хоч на фото збережуться декорації, серед яких знімалися масовки з участю сваловичівців, інших мешканців Любешівщини.
Добре знаю, що ще першого літа після зйомок нічого не зосталося на місці «хутора Марти», збудованого за селом на піщаному узвишші серед лісочка, де жив головний герой – 9-літній хлопчик: відтоді, як обійстя згоріло, а тітка померла, його й чекає подорож з усіма випробуваннями, що лягли в основу фільму. Хоч, до речі, була ідея, оприлюднена в нашій газеті, щоб спалений хутір, який став «героєм» міжнародного фільму, якось законсервувати і зберегти: нехай би була ще й така фішка на додачу до старовинної архітектури, неповторної природи, якою ваблять Сваловичі.
Залишався один безпрограшний варіант — поговорити із самими місцевими «артистами» й пригадати разом з ними, як-то в їхньому селі кіно знімали. Тим більше, що й шукати не доводиться: на обійсті, де навесні 2017-го лунало «Стоп! Знято!», бувала і згодом. Його господарі — герої публікацій у нашій газеті. Тож і знайомитися не треба. На подвір’я вийшла з хати Людмила Завертайло.
— А я думаю, що за машина у селі їздить, — говорить вона в очікуванні того, що ж цього разу привело до них журналістку.
На запитання з приводу того, чи хотіла б побачити фільм «Пофарбоване пташеня», відповідає:
— А чом же нє… Кажуть, в інтернеті його показують…
І далі — спогад про те, що і вона з чоловіком, і її мати та брат були зайняті в кіно. Людмила, зокрема, брала участь у масовці на спеціально збудованому «хуторі знахарки»:
— Одягли мене в якесь таке старе шмаття, яке швидше хотілося скинути із себе. Ходила я, як сказали мені, біля пам’ятника. Воду з відра лила…
Ще одна «артистка» — мати Людмили Ганна Бондар. Побачивши заїжджих людей, вийшла з хати і теж долучилася до розмови. Ясно, що хотілося б побачити те кіно, яке знімали в їхньому селі. Але жінка не втримується від докору:
Хату з одної сторони очеретом накривали. Трошки дали грошей і казали, що ще приїдуть — тоді й розрахуються. До цього часу їдуть.
— Мало нам заплатили… Тож біля нашого хліва зйомки були — на нашому, вважай, поселлі… Хату з одної сторони очеретом накривали. Трошки дали грошей і казали, що ще приїдуть — тоді й розрахуються. До цього часу їдуть. Мабуть, собі в кишеню поклали…
А ще ж у картині «Пофарбоване пташеня» мала роль і їхня кобила Маша — єдиний на село коник. І цього разу вона позувала для газетного знімка разом із господарем Анатолієм Завертайлом. Чоловік уточнює:
— То Машка була «артисткою», а я збоку ходив.
Хоч пам’ятаю, що і на ньому був відповідний одяг, щоб як потрапить у кадр, то не «випадав» з епохи, відображеної у стрічці. До речі, Анатолій Завертайло — сваловичівський зять. 27 років тому познайомився з майбутньою дружиною, коли вона гостювала на Кіровоградщині. Покинув свою Катеринівку і переїхав сюди. За стільки літ уже своїм став у поліському селі, прижився.
— От тільки що ж, — каже, — людей тут все менше й менше. І вчора чоловік помер. Залишилося 16 чи 17 жителів… (про тих, хто дачі у Сваловичах побудував і буває наїздом, не йдеться. — Авт.).
«Кінострічку дивитися морально важко»
Ще одна навіть неочікувана зустріч — із Віктором Шматом. Чоловік стояв біля своєї хати і курив. Привіталися, розговорилися. Виявилося, він до зйомок фільму має неабияке відношення, Був, як висловився, у штаті кіногрупи, яка працювала в селі. А що ж входило в його обов’язки? З цього приводу сказав, що «навчав головного героя-циганчука на коні їздити, на човні веслом працювати». Зі слів чоловіка, він картину вже бачив — «Маргоул (режисер. — Авт.) по інтернету присилав». А які враження? «Фільм нормально зробили», але «не сподобався, бо чорно-білий»…
Бачив Віктор Шмат «Пофарбоване пташеня» чи ознайомився, як і всі ми поки що, лише з трейлером? Цього допитатися не вдалося, бо чоловік був не дуже охочий до розмови. І в принципі це вже не так важливо. Колись-таки стрічка стане доступною для глядачів, і можна буде її кожному оцінити. А наразі хочеться навести відгук на неї, викладений у фейсбуці Тарасом Веселиною, який побував на показі картини на 35-му Варшавському кінофестивалі, що проходив рік тому. «Враження від побаченого: кінофільм дивитися морально важко, дуже багато сцен жорстокості, ворожості, насилля, обману та невігластва! Жінка, яка сиділа поруч, моментами плакала. Було дуже шкода хлопчика (головного героя фільму) — доброго, чуттєвого спочатку, який терпів жорстокість, насилля та обман, бачив багато смертей і просто змінювався на очах, щоб вижити… Розповім про хороше: перші 15–20 хвилин стрічки розпочинаються з побуту та пейзажів у Сваловичах, коли головний герой живе у своєї тітки і чогось вчиться від неї… У мене були неймовірні відчуття від того, що я перебуваю у великому місті в іншій країні і дивлюсь на величезному екрані, яка чудова природа, побут тієї землі, де народився і де бував у Сваловичах… Це не передати словами!..»
