Про буремні роки перебування в зоні бойових дій Сергію Остапюку нагадують такі світлини.
У відділенні Сергія Остапюка із 12 бійців дев’ятеро загинули...
Нововолинець два роки без перерви перебував на передовій — під ворожими кулями, під час зіткнень із кадировцями та російськими військами
Сергій Остапюк — корінний мешканець шахтарського міста, високий на зріст, підтягнутий. Відразу подумалося, що таких беруть у десантники. І справді, як з’ясувалося, він колишній «голубий берет». А також, коли пішов добровольцем на фронт у 2015-му, служив у десантно-штурмовій бригаді. Пригадалося, як торік під час однієї з урочистостей цей молодий чоловік привертав до себе увагу — йому личила військова форма з численними бойовими нагородами.
Колишній солдат народився і виріс у Нововолинську. Найбільш пам’ятними для нього залишилися шкільні роки, вчительська наука — дуже вдячний за життєві настанови педагогам школи № 5, особливо — першій учительці Валентині Анатоліївні і своїй мамі Леоніді Михайлівні — також педагогу. Працював будівельником — робота йому подобається. Навесні 2015 року цю професію змінив на військову — одягнув форму, взяв у руки автомат й опинився у самому горнилі війни.
Сергій Остапюк переконаний, що миру і спокою в Україні не буде доти, доки ми зброєю чи дипломатією не повернемо окуповані території.
— Був постійно на передовій, — Сергій неохоче розповідає про ці два надскладні роки. — Після двомісячної підготовки на полігоні під Житомиром разом із бойовими побратимами прибув на фронт. День 6 липня, коли потрапив на передову, не забуду ніколи. Нічого приховувати, — ділиться мій співрозмовник, — відчували страх. Наш підрозділ був штурмовим, і ми йшли першими, вибивали кадировців і росіян із сіл. Тоді особливо потрібна була наша допомога на 27-му та 29-му блокпостах, де хлопцям без нас було б важко. У рядах ворога я не бачив українців, шахтарів, які захищали б себе від Збройних сил України…
— А як місцеве населення вас сприймало? — запитую.
— Люди, страшенно зазомбовані російською пропагандою, самі себе загнали у глухий кут. Три роки тому, коли ми були там, вони, як мені здалося, вже з теплотою промовляли слово «бандєровци». Так називали нас. Ми з ними ділилися своїми харчами: коли мали багато сала і згущеного молока, а бракувало хліба, то вони його нам приносили. А коли ці села були під російською окупацією, то агресори в них забирали все.
Після повернення у мирний Нововолинськ важко було адаптуватися до життя. І не через те, що війна була вже далеко, а тому, що втратив друзів. У відділенні третьої штурмової роти, де був командиром, із дванадцяти бійців дев’ятеро загинули. А його Бог уберіг від смерті й поранень…
З особливою сердечністю згадує командирів: від бригадного — до ротного і взводного. Каже, вони по-батьківськи турбувалися про кожного бійця, як про рідного сина чи близького родича.
Сергій Остапюк, який багато побачив, відчув і пережив, переконаний, що миру і спокою в Україні не буде доти, доки ми зброєю чи дипломатією не повернемо окуповані території. На кордоні виставимо кілька бригад, укомплектованих за штатом війни — і тільки тоді Росія може повести себе по-іншому.
