А давайте не викидати агіток
Нас обирають, ми обираєм… Минув ще один момент, коли ми, українці, були важливими для політиків: для нас вони ретельно сплітали у віночки найгарніші з фраз, демонструючи хист господарників і патріотів і з усіх сил стараючись залишити у наших душах теплий відгук, оформлений у галочку у виборчому бюлетені
«Скільки там усіх понаписували», — бідкалася літня жінка на виході зі своєї дільниці в обласному центрі. Її висновок перегукувався з моїм: ще до дня виборів, коли вчитувалася у партійні списки кандидатів у депутати різних рівнів, думала: «Що ж то за люди?».
Як журналістка знайшла там відносно небагато осіб, яких знаю чи про яких, принаймні, чула. Агітація білих плям не закрила, бо акцентувала увагу на перших особах партійної сили. При тім зауважила, що у списках майбутніх депутатів з’явилося чимало людей віку 30+, що є серед них підприємці (але є й тимчасово безробітні).
Мусово навчати їх відпрацьовувати нашу довіру і сказане у тих агітгазетах, які ще лежать на наших підвіконнях. Заморочливо? Так, дуже. Зате з’явиться шанс, що з часом менше кривитимемося від огиди, спостерігаючи за Верховною Радою.
«Свіже» мислення — це добре! Прекрасно й те, що у них нема боргів із виплати аліментів і є довідки про несудимість. (Хоча знаю одного нардепа зі Львівщини, який хутенько виплатив аліменти кількарічної давнини, як тільки йому запропонували балотуватися).
Однак, загалом інформація про обранців скупенька, щоб не сказати гірше: очевидно, виборця мав вразити той факт, що приналежність до певної партії — це все! Тож і не могла позбавитися відчуття, що при голосуванні грала в рулетку. Та й не лише я. Соціологи уже встигли дізнатися, що 40% опитаних з тих, хто голосував на місцевих виборах, складно було розібратися з бюлетенями, а 14% не знали, за кого віддати голос. А це ж ідеться про вибори людей, які розпоряджатимуться у наших населених пунктах: вирішуватимуть питання про дороги й транспорт, школи й лікарні!
Веду до того, що наша робота як виборців хай стартувала важко, але тільки почалася: варто старатися стежити за новими депутатами у радах і в житті, за їхніми пропозиціями, голосуванням, за бажанням зустрічатися з нами й звітувати нам. Мусово навчати їх відпрацьовувати нашу довіру і сказане у тих агітгазетах, які ще лежать на наших підвіконнях. Заморочливо? Так, дуже. Зате з’явиться шанс, що з часом менше кривитимемося від огиди, спостерігаючи за Верховною Радою. Бо ж місцева — для багатьох є сходинкою догори…
Згадується на цю тему бувальщина про стару добру Англію. Коли доглядачів найстарішого поля для гольфу запитали, як їм вдається працювати так, щоб трава була постійно зеленою, вони відповіли: «Поливаєм». «Але ж і ми це робимо!» — запевнили колеги–іноземці. «Однак ми поливаємо 200 років поспіль», — уточнили англійці…
Політологи часто нарікають, що в українського виборця коротка пам’ять і що цим користуються псевдополітики, точніший статус яких звучить як керівники бізнес–проєктів під назвою «партія». Як варіант можна не викидати агіток про наміри наших обранців. Ну треба ж із чогось починати полив?
