Це була маленька жінка з величезним серцем.
«Вони для мене, мов синочки та донечки»
У Дніпрі зупинилося неймовірно чуйне серце улюблениці ветеранів АТО/ООС і волонтерів — 90-літньої Людмили Савченко (Твердохліб), яку всі ніжно називали «бабуся Лю»
«Для себе просити не змогла б, а для діточок — то святе»
З 2014 року, від початку війни, Людмила Савченко (Твердохліб) невтомно допомагала нашим захисникам та їхнім родинам. Щодня готувала їжу та возила її пораненим у лікарню імені Мечникова, в шпиталь, а також у пункт відпочинку для військовослужбовців «Вокзал — Дніпро».
Улітку та навесні Людмила Григорівна вирощувала квіти й овочі, продавала їх у центрі міста, а виручені гроші віддала на потреби української армії. Та найголовніше, що отримували від цієї ніжної матусі воїни, — то материнська любов. Скількох хлопців і дівчат врятувало від душевної травми її тепле слово!
— Вони для мене, мов синочки та донечки, — говорила пані Людмила, й ніби сонечко осяювало її обличчя, усміхалася на ньому кожна зморшка.
Звідки така любов до воїнів, теплота та розуміння свого великого обов’язку перед ними у цієї немолодої вже жіночки? Ще з дитинства, з отих перших, але вже непростих випробувань долею. Вона пережила репресії, Голодомор, Другу світову війну… Вихована дідусем-кобзарем, нащадком давнього козацького роду, змалку відчувала любов до українського народу та святу повагу до його героїв.
– Дехто говорить: «Нехай держава допомагає нашим військовим». Але чи можна так казати? Бо ж усі ми, увесь народ разом – то й є держава! І насамперед треба допомагати тим, хто захищає нашу землю, – наголошувала пані Людмила. Й усім своїм життям це підтверджувала.
Улітку та навесні Людмила Григорівна вирощувала квіти й овочі, продавала їх у центрі міста, а виручені гроші віддала на потреби української армії.
– Сьогодні збираю гроші на допомогу хлопцям на Європейській площі. Мене люди вже знають. Не для себе прохаю, а для наших синочків… Для себе не змогла б. А для діточок – то святе...
Як зараз не вистачатиме цих її слів! І її такої маленької і водночас величезної допомоги! Її вболівання Берегині за українську долю.
– Знаєш, донечко, за період із 1930 до 1940 року на Східній Україні знищено 12 мільйонів українців! А що зробили комуністи отам, де Мандриківка в Дніпрі? Там, де колись був Мандриківський міст? У 1938 році наших бандуристів (професіоналів та любителів) – усього 28 чоловік – потопили. Комуністи їх зв’язали (бандури поприв’язували до спин) та зимою прорубали ополонку й втопили. Отак… отак… знищували нашу українську душу!.. У мене була змога поїхати за кордон у свій час. Та я не погодилася. Бо тут – земля моїх дідів-прадідів. А у мене діди – запорозькі козаки, скіфи. Як цю землю кинути?
До останнього бабуся Лю писала вірші-молитви, в яких вболівала за рідну землю і її оборонців.
– Вірю, що з нами – Бог! Він захистить Україну та її народ, – казала найстаріша волонтерка країни.
«Вона розтирала руки солдатові, бо побачила, що змерз…»
З відгуків волонтерів на новину про смерть Людмили Савченко (Твердохліб):
«Ми зустрілися з бабусею Лю в 2014-му. Вона була знайома кожному волонтеру в #Штабі та в шпиталі, кожному бійцеві та волонтерам #Вокзал_Дніпро, кожному... Це була маленька жінка з Величезним Серцем!!! Важко казати про #Бабусю_Лю в минулому часі... Сьогодні вдень перестало битися її велике та щире серце... Вічна шана тобі, наша бабусю Лю... Та передавай там привіт нашим хлопчикам та дівчаткам!» (Світлана Свердличенко).
«Я її знала. Вона внизу на проспекті Поля квіти продавала, і я завжди давала їй грошей просто так, бо знала, що вона все одно віднесе більшу частину або на вокзал, або в шпиталь. Плачу. Най покоїться з миром» (Тетяна Сєдова).
Дехто говорить: «Нехай держава допомагає нашим військовим». Але чи можна так казати? Бо ж усі ми, увесь народ разом – то й є держава!»
«Велике серце мала бабуся Лю. Колись і мій син зустрів її на вокзалі в Дніпрі. Вона розтирала руки моєму синові, бо побачила, що змерз…» (Світлана Псарюк).
«Вона була дуже самотня. Не приймала допомоги. Не любила, щоб її жаліли. Часто ходила хвора і рідко скаржилася на свої немочі. Лише пізніше каже: «Мені було так погано! А я помолилася — і Бог мені допоміг!». 6 жовтня у неї стався інсульт. На жаль, лікування не дало результатів…
У неї в гаманці купа чеків, у всіх приблизно однакові продукти: ковбаси, яблука та інші смаколики, які вона ніколи не їла, а відносила у шпиталь для хлопців…»
(Ганна Широкова, волонтерка).
За публікаціями у виданнях dv-gazeta.info, gorod.dp.ua, uaua.top
Лія ЛІС
