Пізнє кохання — ​оманливе. Любовна історія на вечір

Леонід хворів. Ще й ногу недавно підвернув. Яна не мала часу доглядати за ним. Робота, особисте життя поза хатою… Найняла колишню медсестру-пенсіонерку. Чоловік сумно пожартував:

— Буде про що погомоніти двом пенсіонерам.

Леонід через погане здоров’я вже давно не виходить «у світ» із дружиною. Та жінка від цього не страждає. Це раніше вона гонорово цокала підборами біля чоловіка…

…Яна була молодою вдовою. Леоніда Семеновича призначили керівником організації, де вона працювала. Він просто не міг не звернути на неї уваги. Красива. Витончена. У чорній сукні. Довге світле волосся заплетене в косу.

— Що трапилось у цієї молодої працівниці?.. Як її… Яна Петрівна, здається? — ​запитав, наче між іншим, у секретарки.

— Недавно чоловіка поховала. Дитина маленька в них… в неї.

Коли Леонід бачив Яну, забував, що їй — ​26, а йому під п’ятдесят. Відчував неймовірний потяг до цієї молодої жінки. Однак його стримував статус: боявся втратити «хлібну» посаду.

Коли минув рік після смерті чоловіка, Яна змінила темний одяг на яскраві кольори. Тепер вона не заплітала косу — ​розпустила волосся.

— Підчепить Янка якогось олігарха, — ​пліткували співробітники.

— Олігархи шукають багатих наречених. Та й мало хто поласиться на жінку з малою дитиною, хоча й вродливу. Тепер своїх дітей не хочуть виховувати, не те що чужих…

Відчував неймовірний потяг до цієї молодої жінки. Однак його стримував статус: боявся втратити «хлібну» посаду.

…Леонід зважився запропонувати Яні допомогу. Покликав до кабінету під кінець робочого дня.

— Яно Петрівно, я тут вирішив… е-е-е… надати вам матеріальну допомогу. Ось, візьміть, — ​простягнув конверт із грішми.

— Дякую. Де я маю підписатися?

— Ніде. Це… е-е-е… з мого… особистого фонду.

Леонід Семенович був схожий на хлопчиська, який не вміє приховати, що сказав неправду. Яна все зрозуміла.

— І ще. Яно Петрівно, могли б ми якось повечеряти разом? Ви розказали би про свої проблеми. Може, треба чимось підсобити? Я розумію вашу ситуацію: самотня жінка, мала дитина…

Яна, перш ніж відповісти, пильно глянула на свого керівника. Статний, із легкою сивиною, симпатичний. Жінкам такі чоловіки подобаються.

— Я подумаю, — ​відповіла, хоча подумки погодилася.

…Вони зустрічалися потай. Яна — ​заради вигоди. А Леоніда «накрило» кохання. Він ніколи не шукав гандж у своїй дружині. А тепер почав прискіпуватися до дрібниць. Покрикував на сина. Одного дня зрозумів: далі у сім’ї жити не може. Його місце — ​біля іншої жінки. Набрався сміливості сказати це дружині.

— Нам потрібно розлучитися, Таню. Можеш вибирати, де хочеш жити з сином: у міській квартирі чи заміському будинку.

Леонід очікував скандалу.

— Я підозрювала, що в тебе є коханка, — ​на диво спокійно мовила жінка. — ​Ти дуже змінився, Льоню. І син це помітив. Якщо ти поставив перед вибором, то ми залишимося в міській квартирі. І ще: пізнє кохання — ​оманливе. Пам’ятай це.

Тетяна була родом із сусідньої області. Згодом вирішила повернутися на свою малу батьківщину, до стареньких батьків. Сашко, син, підтримав матір. А від батька зовсім відвернувся.

Леонід просив дружину залишитися. Хотів бачитися із сином.

— Раніше тут у мене був ти, Льоню. Тепер це місто для мене чуже. А я чужа для нього. Покупець на квартиру вже є.

…Яна з донькою перебралася в Леонідів заміський будинок. Він сприймав маленьку Софійку через призму її матері. Тому любив малу. І був ображений на свого сина. А колишня дружина час від часу телефонувала. Розповідала про те, як облаштувалися, про Сашкові справи.

Яна просила чоловіка, аби посприяв її кар’єрі. Невдовзі отримала нову роботу в іншій організації. Престижнішу. Софія росла в достатку, розманіжена і неслухняна. На зауваження матері відповідала зухвало. А Леонідові якось кинула:

— Ти — ​не мій батько і не маєш права повчати мене, як я повинна жити і що робити.

…Сашко не запросив батька на своє весілля. Про забаву сказала Тетяна. І попросила все-таки приїхати. Не поїхав — ​Яна відрадила.

— Що ти там робитимеш? Хочеш стати посміховиськом, якщо твій невдячний син виставить тебе за поріг?

— То, може, Тетяні гроші дати? Весілля тепер коштує дорого.

Скупа і заздрісна Яна розраяла Леоніда займатися «благодійністю». І не забула нагадати, що його колишня дружина міську квартиру вигідно продала.

…Леонід потурбувався, аби після виходу на пенсію не залишитися без додаткових доходів. Спершу бізнес зареєстрував на двоюрідного брата Сергія, а потім уже переписав на себе.

Згодом Леонідове здоров’я добряче підупало: простуда дала ускладнення. Він більше розповідав по телефону про своє самопочуття колишній дружині, аніж Яні, яка не мала часу вислуховувати його скарги на болячки. І не хотіла.

А для Софії вітчим узагалі став порожнім місцем. Часто говорила про нього в третій особі. Насміхалася над його віком. Не міг зрозуміти, чим їй не вгодив. Невдовзі падчерка перебралася жити до свого нареченого. Леонід полегшено зітхнув…

Яна все частіше приходила додому пізно. Казала, що затримується на роботі. Чоловік не вірив. Відчував: у неї хтось є.

— Коханий, — ​завела якось розмову, — ​ти б свій бізнес на мене переписав. Все одно справи веду я, питання вирішую.

— Чому ти про це заговорила?

— Ти нездужаєш. Всяке може статися.

Читайте також: «Сестрин гріх усміхався сумними очима…».

 Після цієї розмови він уперше відчув ненависть до Яни. Але, коли вона замуркотіла щось лагідне та приємне, відпустило. Він кохав цю жінку. І досі готовий виконати будь-яку її примху.
Час для Леоніда тягнувся нестерпно довго. Поки було тепло, вечорами сидів на лавці й чекав, коли Яна повернеться додому. В холодні й дощові дні прилаштовувався біля вікна. Ось відчиняються ворота. Яна заїжджає на подвір’я своєю улюбленою автівкою червоного кольору. Елегантно виходить з машини. Здається, на її устах хвилькою пробігла усмішка. Леонід скреготнув зубами. Сергій недавно казав, що бачив, як Яна біля ресторану ніжно прощалася з молодшим за неї чоловіком. Потім цей незнайомець заходив до неї в офіс.

Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він.

— Розкажи мені про нього, — ​різко мовив до Яни, щойно та переступила поріг будинку.

— Про кого?

— Про свого коханця.

— А ти своїй колишній дружині розповідав про своїх коханок? — ​запитала іронічно й пішла переодягатися.
При згадці про Тетяну занили совість і серце. Тепер зрозумів, як образив колишню дружину й сина. І її фразу про пізнє оманливе кохання.

…Яна двічі телефонувала Леонідові з відпочинку. Запитувала, чи приходить доглядальниця, хвалилася, як гарно на морі. Дзвонила й Тетяна. Цікавилась здоров’ям, розповідала про сина та внука…

…Зранку Леонідові було неспокійно, наче щось муляло в серці.

На кілька хвилин заскочив Сергій.

— Не хотів тобі, Льоню, казати, але й мовчати, як кажуть, гріх. Янка твоя поїхала на море з тим молодиком. Альфонс він.

Від почутого защеміла душа. Ось з якою «подругою» відпочиває його зрадлива дружина. Хоча він і сам здогадувався. Увечері Леонідові стало кепсько. Тиснуло біля серця. Набрав Янин номер. Але вона не відповіла: ніжилася в обіймах молодого коханця. Зателефонувала Яна вранці. Та Леонід уже не міг відповісти на її дзвінок…

Ольга ЧОРНА.

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.