Художниця з Колок.
Очі можуть сказати більше, аніж слова: на Волині художниця малює унікальні портрети
Колківчанка Тамара Ковальчук створює ефектні портрети олівцем
Упродовж років таких робіт у неї зібралося чимало. Частину з них пані Тамара відправила замовникам. Остання робота — портрет бритоголового чоловіка середніх літ — поїхала нещодавно до Одеси. Поки я зручно вмощуюся на дивані, художниця дістає об’ємну теку. Відбирає кілька робіт
«За цим поглядом ховалась якась таємниця...»
— Моя доця, — показує портрет чорнявки, — працює на Рівненщині. — А це Азіз Хан, індійський художник і поет, ми з ним спілкуємося в соцмережах, Сон Хун — корейський актор і співак. Незнайома дівчина. Сподобалося її обличчя і вирішила намалювати.
Звертаю увагу, що на її роботах чимало людей зі східними рисами обличчя — митців, кіноакторів, письменників. Пані Тамара розповідає, що знайшла їх у соціальних мережах — і захотілося передати олівцем на папері. Зачарував погляд. За ним ховалася якась нерозгадана таємниця.
— Люблю малювати очі. Писати портрет починаю саме з них. Намагаюся передати їхню глибину, світло. Вони мають дивитися на вас, як би не повернути роботу, — пояснює. — Якщо не вдається, відкладаю її, щоб узятися пізніше. Її роботи чіткі, лаконічні. Вони не манять кольорами, вони гіпнотизують і довго не відпускають від себе.
Люблю малювати очі. Писати портрет починаю саме з них. Намагаюся передати їхню глибину, світло.
У полоні чорно-білої палітри
Портрети Тамари Ковальчук — наче фотографії, настільки реалістичні. І чорно-білі. Свою прихильність до цих відтінків художниця пояснює просто: подобаються, бо дають змогу виразніше передати риси обличчя і душу людини, її емоції. Пробувала малювати портрети і навіть картини кольоровими олівцями — не те. Не виходять так, як хоче, як бачить.
Тамара Антонівна каже, що їй подобається творити графічним олівцем, захоплює сам процес, коли ти спочатку керуєш ним, а потім — він тобою. Тоді залишається лише прислуховуватися до свого внутрішнього чуття: яку лінію провести, який штрих зробити.
— У Маневичах на виставці до мене підходили місцеві художники, — розповідає. — Хтось критикував портрети, хтось давав дружню пораду. Один із них сказав: «Більше довіряй чорному олівцеві». Ті слова я запам’ятала і почала експериментувати у техніці насиченого чорного кольору. Він мені подобається в усьому, навіть в одязі.
Малюючи портрет, художниця відчуває близькість до людини, внутрішній зв’язок із нею. Сідаючи за мольберт, намагається полюбити свого героя, пробудити симпатію до нього. Інакше нічого не вийде, не зможе передати неповторність особистості. А працює вечорами, коли в хаті тиша і ніщо не відволікає. Тоді вона забуває про всі турботи і віддається творчості. Розповідає, що береться за роботу лише тоді, коли приходить натхнення, розуміє, що буде відчувати олівець. Тоді сама рука наводить контури, підказує, де потрібно дати більше кольору, а де, навпаки, висвітлити.
Роботами пані Тамари захоплюються не лише односельці, а й поціновувачі мистецтва з багатьох країн світу замовляють їх. Нещодавно, скажімо, жінка відіслала картину «Протистояння» відомому пакистанському адвокатові у місто Фейсалабад. Тепер вона висить у його офісі. Сюжет її символічний. Запропонував його замовник: поле, яким мчить табун чорних коней, їх зупиняє білий, приймаючи бій.
Відсутність мистецької освіти — Не завжди відсутність таланту
Кажуть, що кожен із нас має якийсь хист, але не кожному вдається розвинути і реалізувати його. Пані Тамара хай навіть вже у зрілому віці, але зробила це. Її обдарування підмітили ще в школі. У першому класі вона малювала краще, ніж декотрі десятикласники. Їй часто доручали оформляти плакати до свят, створювати різноманітні емблеми. Але художницею дівчина себе не бачила. Пішла після десятирічки у Луцьке ПТУ № 2. Вивчилася на плиточника-мозаїчника четвертого розряду. Чому саме цю спеціальність обрала?
— Мені подобалася мозаїка на стінах автостанції, — усміхається. — Дивилася і думала, як із маленьких квадратиків можна зробити таку красу.
Після училища жінка працювала у будівельних організаціях Луцька. Невдовзі й майстром стала. Робота подобалася, але довелося поміняти її, бо ж з’явилися діти. Але де б не працювала — в Колківському комунгоспі, «Агро-Ситниці» чи за кордоном на заводі — віддавалася роботі сповна. Її всюди поважали. До речі, у сусідню державу поїхала працювати вже у зрілому віці, але адаптувалася у новому колективі швидко, вивчила польську мову, взялася освоювати й англійську. А за мольберт, розповідає, сіла років п’ять тому, після того, як побачила роботи місцевого молодого художника Петра Ткачука.
— Вони вразили мене, особливо портрети. Подумала: а чому б і собі не спробувати? Вийшло наче непогано, — згадує пані Тамара перші кроки у світ мистецтва.
Починала з нескладних образів. Робила ескізи, а потім штрих за штрихом промальовувала риси обличчя. Свою творчість не наважувалася тривалий час виносити на люди. Але якось чоловік обмовився у селищній раді, що дружина пише портрети, і Тамарі запропонували взяти участь у виставці жінок-майстринь, яка проводилася напередодні 8 Березня.
— Я намалювала зірок американського, індійського кіно та портрет доньки, — розповідає співрозмовниця. — Мене запитали, чи не маю портретів Тараса Шевченка і Лесі Українки. Кажу: «Завтра принесу». — «У тебе є?». — «Намалюю». Сіла і до ранку вже все було готово.
Роботи Тамари Ковальчук виставлялися у Маневицькому краєзнавчому музеї. Одну з них — портрет Героя України Андрія Снітка, який загинув, захищаючи незалежність держави, — подарувала мамі хлопця, ще одна залишилася в музеї. Писала їх із фотокарток, які їй надали. На одній з них Андрій — випускник школи, на другій — у військовій формі.
У майбутньому художниця планує створити серію портретів членів своєї родини, а ще хоче спробувати себе у стилі «сухий пензель», освоїти техніку, якою користувалися ще китайські митці в ХІV столітті. Розтушовування практично сухим пензлем, каже, дає цікавий ефект.
