Перші партії хліба, який випікали з привезеного благодійниками борошна, Олег Ткаченко (на фото зліва) роздавав безкоштовно.
Найкращий хліб у прифронтовій Мар’їнці пече багатодітний батько і пастор Олег Ткаченко
Попри обстріли, відсутність води та електроенергії чоловік розпочав власну справу на самій лінії розмежування і завдяки їй втілює в життя ще й чимало соціальних проєктів
Буханець тут став мало не розкішшю
Підходить якось до мене чоловік і каже:
— Дайте мені пару хлібин. Я віднесу двом лежачим бабусям.
Даю.
— Отак просто? А ви мені повірите, що я їх собі не заберу чи не продам?
— Звичайно! Хіба ви обдурите?!
І я знаю, що цей хліб він уже точно занесе бабусям.
Пекар Олег Ткаченко звик вірити людям. Його впевненості в тому, що добро здатне породжувати ще більше позитиву, не знищила навіть війна.
Чоловік — донеччанин, та зараз із сім’єю живе у Слов’янську. Має п’ятеро дітей. Машинобудівникові за професією із початком бойових дій довелося вчитися не тільки новому життю в іншому місті, а й новому фаху.
Його впевненості в тому, що добро здатне породжувати ще більше позитиву, не знищила навіть війна. Відкриття пекарні, яке чотири роки тому видавалося ризикованим і безперспективним, виявилося справою
і потрібною, і благородною, і прибутковою.
У Мар’їнці Олег бував і раніше. Він є пастором однієї з протестантських церков, тому часто з одновірцями навідувалися сюди. Те, що з його рідним краєм зробила війна, болить чоловікові з кожним днем усе сильніше. Ще кілька років тому це було досить жваве містечко — районний центр із населенням близько 10 тисяч жителів. Це практично передмістя Донецька. Їх одне від одного відділяє велике поле. Зараз багато будівель у селищі дуже пошкоджені, розбиті вікна закриті дошками. Навіть міська рада постраждала від обстрілу. Так і досі стоїть її приміщення з цегляними рваними ранами. Ніхто його не ремонтує. Інші пріоритети, інші проблеми…
Та найстрашніше, що змінилися люди. Зникли посмішки на обличчях, не чути безтурботного сміху, немає грошей, нуль перспектив. Найдоступніший соціальний товар — хліб — став недешевим, який не всі можуть собі дозволити, тому й стоять у чергах за гуманітарною продовольчою допомогою. Ця думка постійно гризла Олега.
«На вулиці війна, яка своя справа?»
«Коли привозив до Мар’їнки хліб, бачив, як люди мерзнуть на вулиці, очікуючи на нього. Зрозумів, що не треба його возити, краще випікати на місці. Усі мене відмовляли. На вулиці війна, яка своя справа?»
«Ще раніше була в нас ідея створити сімейний бізнес, пов’язаний із виготовленням перекусів — дрібної випічки з різною начинкою, — пригадує події кількарічної давнини Олег. — Коли привозив до Мар’їнки хліб, бачив, як люди мерзнуть на вулиці, очікуючи на нього. Зрозумів, що не треба його возити, краще випікати на місці. Усі мене відмовляли. На вулиці війна, яка своя справа?»
Як людина віруюча чоловік знав, що все буде добре. Як підприємець розумів, що ризик максимальний. У будь-який момент може прилетіти щось і зруйнувати все, або, наприклад, світла не буде і процес зупиниться. Але, каже, це не означає, що потрібно скласти руки і нічого не робити.
Пригадує, багато часу пішло на те, аби вникнути в ази пекарської справи, вивчити сорти зерна, борошна, освоїти саму технологію випікання. Його справа починалася як винятково соціальний проєкт: «Тут немає можливості вибирати. Хліб коштував чотири роки тому близько 10 гривень. Націнка велика, бо набігає за всі складнощі доставки товару в «сіру» зону. Ось і виходить основний продукт харчування доволі дорогим. Це непросто для жителів, коли ні роботи, ні доходів відповідно».
Якби Олег жив тільки чіткими бізнес-планами, справа взагалі могла б не розпочатися. Була ідея, але засобів — нуль. Втрутилася не інакше як сама доля: «Перші 20 тонн борошна дали благодійники з Чехії. З обладнанням несподівано допомогли підприємці-українці з Канади. Я вже хотів продавати машину, щоб придбати піч та тістомісилку. Борошно є, треба починати, а як?».
Конкуренти погрожували спалити пекарню. Перші партії продукції завдяки гуманітарному борошну Ткаченки роздавали безкоштовно. Назву пекарні «Татків хліб» Олег пояснює просто: «У мене п’ятеро дітей, я сам печу буханці, це справді хліб від тата».
Починали буквально з кількох видів, та й ті не одразу вдавалися. Майстерність прийшла з часом. Зараз навчилися готувати більш як три десятки рецептів хліба: житнього, рисового, кукурудзяного, цільнозернового, гречаного, сільського, або, як його називають, «вітам віта», в якому поєднані аж 11 злаків!
І виробники, і продавці вже добре вивчили смаки споживачів
Олег розповідає, що найпопулярнішим є 650-грамовий батон: «Він великий, довго зберігається і не псується. Покупці задоволені якістю наших продуктів». За словами підприємця, після відкриття пекарні у місцевих магазинах трохи знизились ціни на цей важливий товар. Були погрози від невідомих спалити підприємство, але далі слів діло не пішло.
Робочий день Олега Ткаченка починається о 4-й ранку, а закінчується о 23-й. Один день на тиждень відпочиває. Уже дорослі діти трудяться разом із ним. Дружина з дочкою Яною нещодавно відкрили при пекарні магазин. Окрім сім’ї Ткаченків, у бізнесі працює ще 8 людей.
Підприємство рятує і від обстрілів, і від безнадії
Підприємство на лінії зіткнення живе за дивними для мирної частини України правилами, без яких в умовах бойових дій — ніяк: «Ми строго дотримуємося режиму світломаскування, увечері не включаємо світло. Співробітникам заборонено пізно виходити на вулицю. Під час обстрілу усі відразу ховалися в приміщення, тут відносно безпечно. За весь час до нас «прилітало» тільки раз, ще в 2015 році, від мін залишилися ушкодження на даху. Але минулого року ми його відремонтували».
До того ж, у прифронтовому місті свій ритм життя, основний наплив покупців з 8-ї години до 12-ї, а після обіду їх практично немає.
А ще тут пекар стикається і з іншими труднощами: часта відсутність електрики і централізованого подання питної води. З крана вона абсолютно не придатна для пиття, тому хліб в пекарні готують на привозній. «Відключення електрики відчутно б’є по кишені. Якщо у нас готові 100 кілограмів опари, а світла немає, замішувати і випікати хліб неможливо».
Карантин дав підприємцеві своєрідний перепочинок, який він використав для реконструкції приміщення. У планах — відкрити магазини в інших прифронтових селищах. А ще він мріє створити на другому поверсі пекарні дитячий центр, де працюватиме кафе, буде облаштована ігрова зона, скеледром. Найголовніше зараз — дати людям роботу і оточити увагою.
Не полишив Олег Ткаченко і проповідницької діяльності. Організовує розважальні заходи для дітей. Уся ця робота можлива завдяки винятково його енергії та ентузіазму. Сюди не залучиш інвестора, зрідка навідуються благодійні організації. Для цілої України — це тривожна точка на карті, а для Олега й однодумців — рідний дім.
За матеріалами сайтів lugradar.net, dnews.dn.ua.
