Олена Борозенець та Костянтин Томляк яскравою грою передали внутрішній світ своїх героїв, які пройшли випробування долі і не розгубили власних почуттів.
«Людина програла у війні, але не втратила любові»: герої, які жили сто років тому, такі схожі на нас
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь» Людмила ВЛАСЮК
…першою українською сагою і її правдою
Кажуть, якщо є нагода оглянути чужу книжкову шафу, неодмінно треба це зробити. Бо то найкращий спосіб пізнати людину. За тим, що ми читаємо і які дивимось фільми, можна сказати багато.
Згадалося, як колись із дівчатами за браком примірників художньої літератури у сільській бібліотеці читали вголос довгі фрагменти «Саду Гетсиманського» Івана Багряного — то був мій улюблений твір у шкільній програмі. Ми всі, цілковито заслухані, були приголомшені, що наш літературний вечір мусить завершитися — і всі розійдуться по домівках. Я скажу навіть більше: скучила за тим, аби нам читали вголос. Довго. Оце слухання десь залишилось глибоко на підсвідомому рівні. Це як дивитися фільм за мотивами книжки.
Я скажу навіть більше: скучила за тим, аби нам читали вголос. Довго. Оце слухання десь залишилось глибоко на підсвідомому рівні.
Коли ж на телеекранах з’явився український серіал «І будуть люди», базований на однойменному романі Анатолія Дімарова, він нагадав мені наші шкільні читання. 12 серій, 12 основних героїв, 12 непересічних доль — це історія довжиною в 30 років життя кількох родин, одного села, району і зрештою всієї нації. Відгуки на фільм різні: штучність акторської гри, театральність побуту, українське село, яке показали крізь призму музейних експонатів… Однак подібну історичну сагу в Україні створено вперше. За багато літ.
Автор роману Анатолій Дімаров, який у повоєнні роки працював у «Волині», народився на хуторі під Миргородом, у сім’ї справжнього господаря, його мати з родини священника, закінчила до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською вчителькою. Тож і всіх своїх героїв, описаних у романі і показаних тепер у фільмі, письменник змальовував із конкретних людей. Їхні історії перетинаються, люди зіштовхуються з радянським режимом і намагаються просто жити. Тут кожен герой зі своєю правдою. Тому мінісеріал українського режисера Аркадія Непиталюка справедливо претендує на те, щоб називатися сагою.
Улюблені мої герої — дочка священника і дружина «куркуля» Тетяна (Олена Борозенець), яка вириває своє щастя у народного осуду і лихоліть Голодомору, та воїн УНР Олег (Костянтин Томляк), що через страх змушений жити під чужим ім’ям, однак має сили любити і робити хороші вчинки, чим вселяє надію. Як характеризує себе сам: «Я — людина, що програла у війні, але не втратила любові».
В останній серії — це 1932 рік — автори фільму просто і ненав’язливо показують віру в те, що «люди були і будуть, на своїх полях і на своїй землі». Цей фільм — про людей, які жили століття тому, але такі схожі на нас сьогоднішніх. Серіал — про кожного з нас, про любов та нашу історію. Але найголовніше, що він — про людину і її правду. І саме тому я буду його передивлятися. І вам рекомендую.
…пожовклими фотокартками у старому альбомі, які зберігають душу
Біля нашої хати росте кілька беріз, і їхній силует — то і є найвиразніше втілення вітчизни. А відповідно — любові. Бо мала батьківщина — то дерева, які промовляють до тебе з дитинства. Зараз вони високо здіймаються над чернастим (так любила казати бабуся) дахом нашого будинку, а є фото, де вони тонесенькі й маленькі ще, вигинаються від кожного вітру і не знають, які буревії чекають попереду. Це старі чорно–білі світлини, які і до цього часу зберігають свою душу у нашому сімейному альбомі.
Пригадую: я була у класі п’ятому, як у нас в селі ремонтували електричну лінію і ми майже цілою вулицею збиралися у далеких своїх сусідів на перегляд серіалу «Багаті теж плачуть» — ті люди мали можливість підключити до хати світло. Тоді у них вже був фотоапарат, і вони показували нам проявлені світлини. Я лише мріяла про таке чудо техніки. І лише тепер по–справжньому розумію, що в кадрах тієї чорно–білої зйомки, створеної осяйними спалахами, — історія кількох десятиліть, ті обличчя не розчинилися у вирі часу.
Той фотопапір і досі пахне рідними людьми, яких уже давно немає, вони усміхаються, як живі. Чари старих світлин мають наді мною велику владу.
Той фотопапір і досі пахне рідними людьми, яких уже давно немає, вони усміхаються, як живі. Чари старих світлин мають наді мною велику владу. Тримаючи в руках нові зразки техніки, ми перестали цінувати такі моменти. Щоб вийшло вдале фото, людині треба відкритись. Показати душу.
Як сказала моя подруга, з якою нещодавно обмінювались старими фотографіями: «Тепер простіше. Всі ми фотографи з телефонами, але зняти так, щоб стало колись тепло від спогадів, щоб хотілося піти й замовити фотокартку в альбом, вміє не кожен». І таки правда. Бо навіть у тих березах, молодих і юних, на знімкові є душа.
