Суботня історія про справжню любов: «Ти ж тільки живи, коханий…»

І треба ж було Оксані вмовити її на таку авантюру.

— Сама не заходитимеш, обіцяю, ти лиш мене до тієї баби Кабачихи проведи. Люди кажуть, йти потрібно неодмінно вночі, при повному місяці, тоді її віщування особливо правдиві. Ну, Ірусю. Ну, любочко моя. Невже відпустиш саму аж під ліс іти?
І Іринка погодилась. Пішла. Але лишень за умови, що й на поріг тієї оселі не стане.

Ту світлу, ніби білий день, ніч пам’ятатиме все життя. Все довкола у світлі повного місяця здавалось незвичним. Ішли удвох, зачаровано озираючись.

Артем знову сповільнював крок біля Іринчиного подвір’я. Тридцять літ минуло, як вона, нічого не пояснюючи, просто попросила більше до неї не приходити.

Під самим лісом, який здавався чорною і зловіщою хмарою, примостилась старенька кособока глиняна хатинка баби Кабачихи. Як насправді звали стару, навряд хто і знав, так само, як і секретом був її вік. Зате дорогу сюди знали жительки усіх окружніх сіл. Бо бабка і чоловіка могла з пляшки витягнути, і парубка приворожити.

— Ще моя бабця, Царство їй Небесне, — мовила Оксана, — розповідала, що змолоду Кабачиху вже сивою пам’ятає. Бр–р-р. Як думаєш, що вона мені напророкує. Вийду я за  свого  Степана?  Чи Любка таки його в мене забере?

А стара з самого ранку не в гуморі прокинулась. Поперек усю ніч «нив», та й Сірко, най йому, вив не перестаючи. Ходила увесь день і бурчала. Сама собі не рада була. Та ще й повня сьогодні. Спати точно не дадуть. Знов поназлітаються, почнуть просити поворожити.

Кабачиха завше дивувалась: чому люди до неї ходять? Адже ні ворожити, ні тим паче робити помічне зілля не вміла. Ота стара хата, ліс, крючкуватий ніс і колода засмальцьованих карт якось так впливали на людей, що вірили кожному її слову. Простий чай із ромашки, який закривала в баночку і продавала за великі гроші, допомагав людям так, що з подяками листи писали, друзям радили і навіть з газети інтерв’ю брати приїздили.

Так і є. Об одинадцятій постукали у віконце.

— Зараз я вам наворожу, — бурмотіла під ніс, ледь сповзаючи з ліжка, — будете знати, як бабу серед ночі будити.
Поглянула на пізніх гостей — і ще гірше їй стало: юні, сповнені життя, красиві. Очі так і розсипають смішинки молодості довкола.

Першою пішла Оксана. Вийшла, ковтаючи сльози, на Іринку навіть не поглянула.
– І ти йди сюди, — тицьнула крючкуватим пальцем у другу відвідувачку, — тобі дужче, ніж їй, треба.
Іра на ватяних ногах зайшла в кімнату. Ніби робот, сіла до столу. Дмухнула навіщось на колоду старих карт і трохи згодом почула:

— Пороблено тобі, дитино. Чари сильні, ніхто не допоможе. Не можна тобі заміж виходити. Чорна вдовиця ти. Так і знай, — говорила цілковиту нісенітницю, їй хотілось, аби й оцим дівчатам стало так само недобре, як їй зараз. — Із чоловіком і року не проживеш, чорну хустину одягнеш.

…Артем знову сповільнював крок біля Іринчиного подвір’я. Тридцять літ минуло, як вона, нічого не пояснюючи, просто попросила більше до неї не приходити. А вже й до весілля готувались.

От і йде він щодня понад її хатою, аби хоч одним оком кохану побачити. Не може без неї. Хоч і одружений, і дітей має, а Іринку кохає більше за життя.

А Іринка щоразу тікає в хату і через віконце тихесенько підглядає за Артемом, що проходить вулицею.
— Люблю тебе, — шепоче, — але то нічого. Я все знесу. Аби лиш ти жив. Хай з іншою. Але живи, коханий!

Читайте також: Як створити куточок французького провансу у себе вдома – поради експертки з Любешівщини.

Анна КОРОЛЬОВА