У творчості Олексій Рожанський не хоче бути схожим ні на кого, тому у видавництві його тексти спочатку ніяк не могли віднести до якогось художнього стилю.
Волинський письменник пише книжки від руки й чути нічого не хоче про інтернет
У творчість чоловік подався через власну трагічну історію кохання
69–річний Олексій Рожанський живе в Рудниках, що на Маневиччині. Дружина його давно померла, господарює сам: часто ходить у ліс по ягоди та гриби, ремонтує хату й… пише романи. У селі його вважають диваком, бо займатися творчістю пенсіонер почав зненацька, ще й книги видає за власний кошт.
— Пенсія у мене невелика, а жити за щось треба, то нині з друком тяжко. Але я ж не п’ю і не курю, то на 10–30 примірників нашкрябую, — ділиться чоловік.
Стати письменником він ніколи й не мріяв. Розповів, що ще в молодості хотів лише одну книжку видати про знайомого військового, життєва історія якого дуже зачепила, але тоді, каже, зовсім неосвічений був, тому попри численні спроби нічого путнього не виходило.
Наступну книжку хоче написати на основі своєї любовної історії, але каже, що пригадувати минуле надто боляче, бо її закінчення і на старості не дає йому спокою.
— Мати моя теж зовсім неграмотна була. Вона день і ніч працювала, щоб сім’ю прогодувати, а мені завжди повторювала: «Сину, для чого тобі те вчення? Воно тебе не нагодує, працювати треба йти!»… То я й пішов, на цукровий завод взяли. Навіть школу не закінчив: після сьомого класу вигнали, бо через погані оцінки до наступного переводити не хотіли. А мені ще й важко було вчитися, бо дуже короткозорий.
Здобував необхідні знання Олексій Рожанський поступово: читав твори українських класиків й аналізував сюжети різних книг. Допомоги у вчителів чоловіку просити було соромно, мовляв, уже вищий за них став, а розуму досі не набрався, тому доводилося справлятися самому.
Перша книжка Олексія «Де ти, щастя сироти?» вийшла в двох томах у 2013–му. А далі з’явилися ще три його видання: «Швендя», «Сашкова молитва» та «Горбатий». До того ж на обкладинці останнього зображена односельчанка.
— Ця дівчина з Рудників, Люба Савчина, — каже чоловік і показує на книжку. — Я попросив її старі фото показати, й одне дуже сподобалося, тому вирішив його на титулці помістити. В книзі про неї не йдеться, бо здебільшого пишу на основі власних спогадів чи снів, або навіть старих анекдотів.
У творчості Олексій Рожанський не хоче бути схожим ні на кого, тому у видавництві його тексти спочатку ніяк не могли віднести до якогось художнього стилю. А от що справді здивувало працівників друкарні, то це те, що чоловік все пише від руки: ніякого комп’ютера! Тому доводилося текст повністю передруковувати, але найважче у цьому процесі — розібрати почерк.
— Коли першу роботу здав, то вони не могли половини зрозуміти, але потім уже звикли. Я ж друкарської машинки не маю, то в простому зошиті пишу. На одну товсту книжку витрачаю 15 штук по 96 сторінок, а на тоншу — десь 5 чи 6. Ну і без коректора ніяк не обійтися, бо є матеріали, які треба правити, скорочувати… Комп’ютера? Телефон вже он лежить! Не хочу я того всього, ще, може, скажете інтернет мені провести?
Про маневицького письменника у селі говорять різне: і що покійній жінці доводилося все господарство на собі тягнути, поки чоловік книжками «грався», і що всі зароблені на полі гроші бездумно на тираж витрачав. А от на душі в чоловіка геть інше, каже, писати почав зовсім не тому, що божевільний чи нероба: просто доля непроста випала.
— Я родом із сусіднього села — Калинівки. Хату тут купив у 29, коли одружився. Взяв яку–небудь жінку, бо в селі допекли: мовляв, сам лишився, без сім’ї, дітей… Вона на 10 років старша за мене була, постійно на зібрання тягнула, а я кричав, що там де охрестився, там і останусь. Не ладилося в нас... — трохи помовчавши, Олексій продовжив: — Життя зіграло зі мною один дуже злий жарт… Колись любив дівчину, тільки з нею хотів бути. Але ж я не знав, що мій батько, коли я малим був, пообіцяв своєму другу, що його дочку заміж візьму. До останнього не міг цього прийняти, а потім мені прийшла звістка, що та, яку любив… втопилася.
І хоча чоловік уже на пенсії, загоїти душевні рани так і не вдалося. Наступну книжку хоче написати на основі своєї любовної історії, але каже, що пригадувати минуле надто боляче, бо її закінчення і на старості не дає йому спокою:
— Одного разу, вже після одруження, їхав в автобусі й побачив якусь жінку. Думаю, ну як так може бути: не красуня, а відвести очей не можу. Уперше тоді за стільки років відчув той самий потяг. Прийшов до сестри і розказую, а у відповіть чую: «Ти думав, що вона загинула? Неправда це. Батько просто її не хотів…»
Читайте також: Волинський Бандера зняв сережку з вуха, обрізав волосся і сам виховує синів (Фото, відео).
Ірина КРАВЧУК
