«Порятуй, Господи,  хоч діток моїх»… Але рятунку ніде не було»: страшні спогади волинянина про голодомор

…Дійшла черга і до нашого двору. Нас не розкуркулювали. Бо землі було менше двох гектарів за селом та біля хати з пів гектара, сад і господарські будівлі. То був день крику і ридань у хаті. Мати непритомніла. Хлюпнули на неї водою. Вона бігла в двір, намагалася вирвати налигач корови з рук дядька Вовка. А він відштовхував її, вів корову з двору. Забрали й коня нашого Буланого. Свиней і курей теж. Комнезамівці кричали: «Йдіть у СОЗ. Будете мати все. Там і корову свою, і коня будете доглядати…» Ми ніколи не жили в розкошах, хоч обох дідусів назвали куркулями і розграбували всі їхні нехитрі пожитки, надбані тяжкою працею. І в них, і в нас хати були під соломою. Наша проти сусідських — зовсім непоказна. Та й господарство невеличке, бо ще недавно відділились від діда Карпа.

А справжній голод ми відчули ще з осені 1932 року. Бо в нас, як у злісних саботажників колективізації, забрали все. І з комори, і з горища, і з хлівів. Щупами зрили подвір’я, чи не закопали якийсь мішок-два збіжжя. Мама схудла, висохла. Ми, діти, теж завжди були голодні. Мені — сім років. Марійці — п’ять. А найменшій Вірі — три. Вона найбільше страждала. Просила маму: «Дай хоч юшечки якоїсь». Бо хліба вже не було. І мама шукала щось на вариво, на коржики. То з гороховиння, то з кураю, якоїсь кори, з соняшникових стебел, то з вівсяної соломи… А то десь ходила по корені з лепехи. Сушила їх. Товкла. З того борошна робила пахучі коржики…

Восени я ще ходив до школи. В перший клас. У ньому було 32 дитини. Зі мною ходила і сусідська дівчинка — Дуняша Хвисюн. Учитель Грицько Харитонович інколи частував нас чаєм. А іноді, бувало, обхопить руками нас, найменших, приголубить і з гіркотою видихне: «Діточки мої дорогі! Як же мені вас порятувати?..» Ми дивилися на нього як на шкільного батька. І відчували, що коли б він мав щось для нас, він би обов’язково приніс. Грицько Харитонович був молодим, гарним. Ми, діти, дуже його любили. Він так швидко навчив нас читати, писати. Та й вдома за «Кобзарем» і Євангелією мама показувала букви. І це допомагало.

Зима на 1933 рік була особливо тяжкою. Наш клас розпався. Ніхто й не примушував ходити до школи. Голодували. Пішов на юшку наш вірний собачка Рябко. І котів винищили. У гніздах старої солом’яної загати ловили горобчиків. Це якось хоч трохи рятувало. А потім і цього не стало… Мама кудись ходила вимінювати на крупу свої речі. Далеко ходила. А ми, дітлахи, з нетерпінням чекали, що мама щось принесе. Часом батько ночами навідувався. Якось приніс торбу нелузаних качанів кукурудзи. Добув десь у сусідньому селі, в якому переховувався від арешту. Ой яка то розкіш була — кукурудзяний суп. Та навідались комнезамівці і забрали решту качанів. Залишились облузані качани. І їх товкли, їли.

Пам’ятаю один із багатьох страшних днів у хаті. Мама за якусь останню дорогу річ виміняла неповний глечик пшениці. Заховала на печі за комином. Раз зварила юшки з товченої пшениці, бо ми вже почали пухнути. Ой яка ж то смакота була! Але зранку прийшло троє комнезамівців. По духу почули, що ми щось маємо. Обнишпорили всі закутки хати. Полізли на піч. Знайшли глечик. Комнезамівець Вовк заревів: «Ось довід, що ти обдурюєш радянську владу! Де ховаєте пшеницю?!» Мама божилася, що виміняла зерно, що в дворі вже давно нічого нема. Не повірили. З глечика зерно висипали собі в мішок і кинулись у двір обшук робити та щупом рити землю. Ридала мати. Плакали й ми, діти. Звісно, нічого не знайшли. Бо не було що. Старцювати мати нас не пускала. Почула про випадки людоїдства і в нашому селі Корніївка, і в сусідніх селах Гаврилівка, Калинівка, Менчикури… Так це чи ні, але ми боялися…

Настала весна. Я із сестричкою Марійкою пішов на город збирати картопляні «гнилички». Вони нам здавались кращими від цукерок. Знизу гнила картоплина стала коржиком, а зверху — ?плівка білого крохмалю. Трохи підживились. Але опухлість не спадала. Особливо страждала маленька Віра. Мама ходила людям городи копати, щоб щось заробити. Такий був чоловік — Журба. За роботу він платив коржиками з лободи, обкачаними у висівках. Мама давала їх перед­усім Вірі. І нам, старшим, перепадало по коржику. Ми ж могли вже й пастися. Лободу рвали і їли, калачики, грицики, кульбабки, цвіт вишні, абрикоса… А вже потім — акації. Той цвіт ми звали «кашкою». Солодкий. Але від нього дуже боліла голова. Одного ранку нас розбудив плач. Вмерла Віра. Опухлі ніжки полопались, і з них текла якась рідина. Рученята теж такі самі. Поплакали всі. А потім мама стала мити свиняче корито. «Для чого» — питаю. «А Віру в чому поховаємо?..»

Мама вмостила в корито нашу сестричку, накрила білою полотниною і повезла до кладовища, що біля школи. Повезла позиченим двоколісним візочком. Ми з Марійкою не мали сили йти з ними… Потім дізналися, що з голоду померли також наші бабуся Горпина і дідусь Карпо, який жив у сина Василя. І Василева жінка — тітка Варка — з голоду вмерла. А син Федя пішов у світ і пропав безвісти. Може, хтось його з’їв…

Лютий комнезамівець дядько Вовк на деякий час кудись поїхав, і наш тато повернувся додому. І дуже порятував нас — позиченим візочком вивезли в поле невелику бочку води і виливали з нір ховрахів. Кілька штук вдалося зловити. То в хаті розкіш була. Пахучий суп. Ще й шкірки осмалили і зварили. Трохи ожила і мама, і ми, двоє дітей. А потім у сусіда, дядька Дерев’янка, комнезамівці намацали невелику ямку пшениці. Забрали все. Ще й дядька арештували. Зате нам пощастило — на стінках ямки прилипла поросла пшениця. Десь три жмені ми зішкрябали її. Знову в хаті пахло…

Трохи оживши, ми з сестричкою Марією, шукаючи цвіту акації (бо всі її їли), дійшли до другої вулиці, що вела до школи. І побачили жах. З хати, що ліворуч вулиці, міліція виносила казан, у якому мати зварила свого порубаного сина, мого однокласника. Імені його точно не пам’ятаю, здається, Колею звали. Найменшенький був у нашому першому класі. А за казаном вели матір. Вона кричала, як божевільна. Її з казаном доправили до сільради чи міліції. Мама знову наказувала нам з Марійкою: «Ви малі. Вас зловлять, з’їдять… Не ходіть від двору». І обнімала, плакала: «Як же мені вас порятувати?» Бо ми так розпухли, що важко було ходити. А живіт — як торба. До потрісканих, опухлих ніг мухи липнули.

Таке лихо було в кожній хаті. По сусідству у Хвисюнів опухлий дідусь на порозі помер. Моя однокласниця Дуняша Хвисюн пішла на город трави поїсти. Там і впала. І не змогла підвестись. Всю траву, що рукою дістала, з’їла. І поволі вмирала. Підвода з дядьками, яка їздила вулицями підбирати померлих, її «не побачила». Так вона там і лежала кілька днів. А потім мамі переказали, що наш тато на межі з селом Гаврилівкою теж помер. Плачу вже не було. Людські душі кам’яніли від горя. І смерті вже ніхто не боявся. Матір не впізнавали. Вона ще ходила і ще щось шукала для нас.

Та несподівано вночі прийшов наш… тато. Виявилось, що то другий чоловік, на нього схожий, помер біля Гаврилівки. Тато попросив у сусіда Хвисюна двоколісного візочка (тачку). Віддав за нього свою хату. Мама з татом зібрали вузлик якогось одягу, тканий килимок. Посадили нас, двох опухлих дітей, на той візок — і вночі гайда з села в напрямку Дніпра… Скільки везли — не знаю. Зупинилися вночі десь у полі. Тато порубав дерев’яного рубля, знайшов оберемок соломи і розклав невелике вогнище, щоб відігріти нас з Марійкою. Десь недалеко стояв циганський табір. Піді­йшов до нас старий циган прикурити люльку і каже до батька: «Е, чоловіче, ви живете ще гірше від нас. Діти опухлі. Мати — як сухар. Та й ти на ладан дихаєш». І пішов.

 

 

Що таке ладан — ми знали. Біля мертвих священники ним курять. Злякалися, щоб тато не помер насправді. На ранок тато з мамою дотягли тачку до якогось хутора. У ньому не видно було ні живої душі. Затягли візок у двір першої-ліпшої хати з садочком. Зайшли всередину. І обімліли. На долівці лежав опухлий мертвий чоловік. На ліжку — мертва жінка. На столі — розсипана сіль. А в печі — ще тепла варена лобода. Певно, та жінка її варила і не змогла вже поїсти. У сусідніх хатах теж нікого не було.

«Батько в СОЗі, мати в СОЗі.  Діти бродять по дорозі. З’їли братика й сестричку — Виконують п’ятирічку…» Не скалозубством це породжено, а великим болем, страшним невдоволенням усього народу тим, що витворяла в ті роки партія, яка іменувала себе розумом, честю і совістю епохи. Яку катівську душу треба було мати Сталіну, Молотову, Кагановичу, всій керівній зграї тієї партії, щоб свідомо піти на такий злочин! Усе це думки пізнішого часу…

 

На третій день ми вже були в містечку Кам’янка на Дніпрі. Тут теж було багато опухлих. Дійшли до села Водяне, що прилягало до Кам’янки. Зупинились у хаті, де всі вимерли. Наш тато влаштувався на роботу конюхом у радгосп. А маму взяли санітаркою в дитячий садок. Вона й Марійку взяла з собою. Днів за десять вона відпухла, навчилась гарно ходити. А мене туди не брали, бо вже переросток. Я то опухлий немічно лежав під парканом дитсадка, то йшов до Дніпра в надії знайти викинуту хвилями рибину. У кручі в норі зловив кілька пташок. Спік на залишеному рибальському вогнищі. І ще більше чомусь опух. Мабуть, тому, що використав залишену рибалками сіль. У безнадії повертався «додому». Від безсилля і головокружіння впав у кювет і не міг вилізти з нього. Витягнув якийсь чоловік і допоміг дійти до тієї хати, в якій мене залишили батьки.

На другий день якось я добрався до контори радгоспу, де конюхом працював тато. І став свідком прильоту на «кукурузнику» в радгосп високого чиновника Хатаєвича. Хто він і що літак називають «кукурузником», я дізнався через багато років. Зустріч та досі в очах стоїть. Хатаєвич у білому костюмі вийшов з літака. Назустріч йому бігло начальство і кухонна обслуга радгоспу. Завдяки цьому мені вдалося вхопити з вікна їдальні одну нормовану скибку хліба…

Вже через десятиліття, осимислюючи все пережите під час того жахливого голоду, я переконався, що тоді я бачив одного з активних організаторів голодомору тридцять третього року. Уже під час голодування про той злочин ходили жахливі перекази, легенди і навіть частівки. Тато мій знав, що в одному з міст України працював ковбасний цех з переробки людського м’яса. Адже трупів усюди було так багато. Тільки в моєму селі Корніївці третина людей вимерла або втекла з села. Я бачив хутори, де не було жодної живої людини, вимираючі села на дорозі до Кам’янки. Це було рукотворне пекло ленінсько-сталінської епохи. І на його голодоморному фоні вожді держави говорили про комунізм.

«Батько в СОЗі, мати в СОЗі.  Діти бродять по дорозі. З’їли братика й сестричку — Виконують п’ятирічку…» Не скалозубством це породжено, а великим болем, страшним невдоволенням усього народу тим, що витворяла в ті роки партія, яка іменувала себе розумом, честю і совістю епохи. Яку катівську душу треба було мати Сталіну, Молотову, Кагановичу, всій керівній зграї тієї партії, щоб свідомо піти на такий злочин! Усе це думки пізнішого часу…

А тоді в селі Водяне моя сестричка, яку ледве влаштували в дитсадок, заново вчилася ходити у свої п’ять років. Бо надмірна пухлість ніг, рук, усього тіла зовсім забирала силу. Там і я заново вчився ходити. А коли вперше з дітьми спробував бігти, мамина колега сказала: «Може, виживе…» Там народилася ще одна наша сестричка. Марійка впросила маму назвати її теж Вірою, як ту, що померла з голоду. Але у виснаженої матері молока в грудях не було. Дівчинка жила недовго. Скільки-то довелося бачити опухлих, виснажених, мертвих. Здавалося тоді, що весь світ такий. А мама, ми чули, молилася в сльозах: «Порятуй, Господи, хоч діток моїх!..» А рятунку ніде не було. Лютував голод. n