Старший сержант Фізрук був учасником першого бою російсько-української війни

КПВВ на Луганщині. На вулиці були комфортні 3 градуси морозу, випав перший сніг. Щойно ми з колегами-журналістами підійшли до командирського бліндажа на РОПі, я помітив неподалік на саморобному спортмайданчику міцної статури хлопчину, який завзято «штурмував» бруси і перекладину. Привітавшись, запитав у командира, що то за спортсмен-десантник. Він мені: «Та це наш Фізрук, головний сержант кулеметного взводу. Сам у вільний час тренується і нас усіх із собою постійно підтягує. Тому й прозвали Фізруком».

— Агов, друже, кидай ту справу, 5 хвилин і поведеш наших кореспондентів на взводний опорний пункт, — ​розпорядився командир і перевірив наше спорядження: бронежилет, шолом, наявність індивідуальних аптечок та джгутів.

До служби в десанті готувався змалечку

Ми йшли стежкою, потім узліссям, петляли окопами через спостережники і дорогою спілкувалися з головним сержантом.

— У 2013-му мені був 21 рік. Про службу в десантурі мріяв ще зі школи, готував себе до неї змалечку. Займався спортом, бігав багато, плавав, брав участь у пластунських вишколах, учився виживанню тощо. А чому ДШВ? Бо «ніхто, крім нас». Пройшов співбесіду в комбрига, взяв відношення і підписав свій перший контракт на службу в армії, — ​пригадав Фізрук.

До останнього не вірив, що підступний сусід відбере Крим, що розпочнеться російсько-українська війна на Донбасі.

Повернувся спогадами у листопад і грудень 2013-го. Події Революції гідності на Майдані, Інститутській, які хвилею котились у регіони. Десантник каже, до останнього не вірив, що підступний сусід відбере Крим, що розпочнеться російсько-українська війна на Донбасі.

«…В одному селі нас блокували, у наступному на колінах зустрічали і молилися за нас»

— Для мене ця війна розпочалася ще в Харкові, коли проросійськи налаштовані тітушки захопили ОДА. Ми були на підсиленні нацгвардівців з «Ягуару», які закрили там питання професійно і чітко, — ​розповів старший сержант. — ​Потім уже Донецька і Луганська області. Наш взвод брав безпосередню участь у першому бою війни на Донбасі 13 квітня 2014 року — ​за Семенівку. Потім зачищали Селезньовку, визволяли Слов’янськ. Пройшли славнозвісним рейдом ДШВ тилами ворога. Найбільше мене вразило тоді (і про це досі часто згадую), як нас зустрічали в селах!.. Йдемо колоною на техніці, а люди в одному селі нас блокують, а в наступному стають обабіч дороги і моляться, хрестяться самі, плачучи перехрещують у повітрі нас, дякують і називають своїми визволителями! — ​зазначив головний взводний старшина.

…Почув, як осколки міни влетіли в мішки

Далі Фізрук розповів про своє поранення. Сказав, що Янгол-охоронець тієї миті був поруч.

— Чекали з дня на день команду на висунення до Луганського аеропорту. Та попав до шпиталю, і хлопці рушили без мене. Сталось це в середині липня в районі 8-го блокпоста під Слов’янськом. Я зазнав осколкового поранення в коліно. Було тихо, вечір, ми з побратимом поверталися зі спостережника. Почув кілька поспіль виходів мін, швидко знайшов очима укриття — ​мішки із землею, заховався, завмер. Один із «кабанців» 82 мм ліг зовсім близько. Почув, як осколки з характерним свистом-шурхотом влетіли в мої мішки. За мить відчув сильний біль у коліні. Я й досі згадую той день. Не заховався б за ті мішки — ​не йшов би з вами тут! — ​сумно каже мій співрозмовник і додає, що Бог є на світі, він це точно знає.

Багато гинуло через необережність…

Також розповів десантник, що, на його думку, велика кількість поранених і загиблих на початку війни була зумовлена необережністю, неуважністю, безпечністю наших військово-

службовців. Тоді було багато обстрілів, бойових зіткнень. Якби не гребували засобами індивідуального захисту — ​багато життів можна було б урятувати.

Mи завжди на найвідповідальніших ділянках, ми ж десантники.

— Так само нам не вистачало навичок і вміння в індивідуальній і груповій підготовці, у тактиці пересування і дій в умовах населених пунктів, акцент робився переважно на дії в окопах, бліндажах та відкритій місцевості, — ​переконаний старший сержант.

Два місяці Фізрук лікувався у шпиталі, потім ще місяць перебував на реабілітації. До свого взводу повернувся одразу, як тільки дозволили лікарі, майже наприкінці 2014-го. Рухатися повноцінно не міг ще з пів року.

— Завдяки комплексу фізичних вправ правильно закачав коліно, тепер уже бігаю, зі штангою присідаю. Наразі про поранення нагадують лише значні стрибки атмосферного тиску та різка зміна погоди, — ​розповів хлопець. — ​Відчуваю дощі чи прийдешній сніг краще за хороший барометр — ​за дві-три доби.

«…Вказівний палець тримаємо на запобіжнику»

— Чи важко тут сьогодні, який настрій у хлопців, чи багато молодих, що пороху війни, так би мовити, ще не нюхали, — ​запитав я в старшого сержанта.

— Ми завжди на найвідповідальніших ділянках, ми ж десантники. Та й нині на стратегічному напрямку — ​в районі одного із КПВВ боронимо Україну від ворога, — ​впевнено і гордо випалив Фізрук. — ​Нам не звикати, де важко — ​там ми. Молодих хлопців, які підписали свій перший контракт, чимало, та ще більше тих, з ким пліч-о-пліч усю війну крокуємо. Вчимо молодших, передаємо свій досвід. Наразі тут ситуація стабільно спокійна. Окупанти в наш бік не стріляють, їх не чутно й не видно. Та кому, як не нам, знати, що ворогу вірити не можна. Тому пильності не втрачаємо, вказівний палець тримаємо на запобіжнику автомата. Хлопці на бойових постах службу несуть добре, миша не прошмигне ні вдень, ні вночі, — ​запевнив головний старшина.

На завершення Фізрук передав вітання всім своїм бойовим побратимам-десантникам, побажав перемоги у війні, повернутися до своїх рідних і близьких живими та неушкодженими. А ще він передав поцілунки на Рівненщину, де його чекають батьки, дружина й донечка, якій незабаром виповниться рік.

Андрій АГЕЄВ, кореспондент АрміяInform